Читати книгу - "Нескінченне відлуння"

однаково немає вибору — повернутися зараз до табору рівнозначно самогубству.

Вхопившись за гілки чагарнику, Симона почала швидко підійматися. Перші кроки далися їй без особливих зусиль: тіло рухалося плавно, впевнено, наче воно саме, незалежно від її бажання, згадувало навички десятирічної давності. Дівчина, мов ящірка, просувалася вгору по камінню, напруга в м'язах викликала у неї справжню насолоду. І якби не обставини, що змусили її здійснити сходження, вона повною мірою могла б ним насолодитися. Для цього Симона сюди й повернулася, щоб знову відчути зв'язок з горами, який вона колись мала. Позбутися страху, зламати внутрішній опір, переконатися, що вона гідна бути щасливою.

Позбутися страху — яка іронія! Адже саме страх зараз гнав її вперед і надавав їй сил. Вона зробила черговий крок, намагаючись втриматися на крихітному виступі, коли позаду посипалися дрібні камінчики, а потім хтось схопив її за щиколотку та щосили смикнув униз. Їй вдалося зберегти рівновагу лише завдяки тому, що вона двома руками вчепилася у чагарник. Симона зойкнула і мимоволі смикнула ногою, звільняючись від полону. Дежавю, дежавю... Це вже нагадувало параною — втретє за вечір! Щоправда, страх усередині неї миттєво випарувався. Його змінили обурення та злість. Ні, вона більше не хоче почуватися жертвою, з неї досить! Тепер цій покидьок точно має попітніти, щоб дістати до неї.

— Ти відчепишся від мене чи ні? — Симона з подвійною енергією почала лізти нагору. Її футболка під светром змокла, по скронях цівками струменів піт.

— І не сподівайся, — гаркнув позаду голос, який, звісно, належав цьому мерзенному Патріку. Судячи з усього, він підіймався слідом — його важке дихання чулося зовсім поруч.

Симона не збавляла темпу, і дуже скоро її настигла втома; сили буквально танули на очах, тоді як м'язи рук і ніг палали вогнем від напруги. Вочевидь, давалася взнаки тривала відсутність фізичних навантажень. Тому, якщо сьогодні їй вдасться якимсь дивом вижити, тренування в спортзалі стануть неодмінним атрибутом її подальшого існування. А ще вона знову почне відвідувати гори — це навіть не обговорюється. Симона зробила над собою чергове зусилля, піднявшись на пів метра, коли нижня частина гори нарешті закінчилася і вона опинилася на маленькому майданчику три на три метри.

«І що далі?» — подумала Симона, знесилено опускаючись на землю.

Тут відчувався вітер, який приємно пестив обличчя. Вона лягла на спину, на неї впало небо в усій своїй зоряній величі.

«Треба щось придумати, інакше мені кінець», — її голова розколювалася, в скронях безупинно пульсувала кров.

Буде особливо прикро оговтатися після багатьох років емоційної порожнечі й загинути від руки якогось йолопа. Симона тільки зараз зрозуміла, наскільки сильно їй хочеться жити, і що вона готова боротися до останнього. Ця думка надала їй впевненості. Саме вчасно, оскільки знизу почувся шурхіт сипаної землі, хрип і сопіння переслідувача; над майданчиком виник Патрік, який перевалив через закрайок та опинився за крок від неї.

Ну ось і все! Вона сама загнала себе у пастку, бігти їй нікуди. Мабуть, варто було залізти вище, але сили повністю залишили її: зараз вона не в змозі стати на ноги, не кажучи вже про те, щоб продовжувати дертися на гору. Симона підвелася на ліктях і, намагаючись діяти якомога тихіше, відповзла від краю. Однак це не залишилося непоміченим її супротивником.

— Кудись зібралася? — голос Патріка був спокійним і зухвалим. — Я ж сказав тобі, щоб ти чекала на мене та не робила нічого, про що пошкодуєш.

— Йди до біса! — вишкірилася Симона, яка все ще не могла придумати, як захистити себе. А що коли?..

Їй на думку спала проста і водночас геніальна ідея. Треба було лише втілити її, що здавалося не таким вже й складним завданням. Вона намацала у кишені ракетницю й затиснула рукоятку в руці. Її долоня відразу спітніла від сильного хвилювання.

«Тільки не бійся!»

— Не варто мені грубіянити, адже я можу і розлютитися, — вимовив Патрік, і Симона здригнулася через його тон, в якому явно лунала загроза. — Краще скажи, чи ти готова закінчити нашу маленьку справу? Чи доведеться тебе вмовляти? Мені б не хотілося вдаватися до радикальних заходів, але якщо ти мене змусиш...

— А навіщо мені це робити? Адже ти однаково мене вб'єш.

Патрік гигикнув.

— У тебе немає вибору. У будь-якому разі я отримаю бажане. І повір мені, я знаю, як зробити людині боляче. Так що підіймайся. Невдовзі почне світати. У нас мало часу.

— Не вказуй, що мені робити, — вона усіма силами намагалася приховати крижаний страх всередині. — Я не боюся тебе, жалюгідний коротун. Ти навіть не уявляєш, наскільки смішний у своїх погрозах. У тебе не вистачить духу заподіяти мені шкоду.

— Невже? І що мене зупинить? Може, твоє гарненьке личко? Так от, мені на нього начхати. Ти не в моєму смаку. А якщо ти розраховуєш на свого дурнуватого приятеля, то даремно. Цього разу я зробив так, щоб він нам більше не заважав.

— Який же ти негідник! Горіти тобі в пеклі.

— Я не вірю в пекло. І в бога теж не вірю, — знову зареготав юнак. — А от у те, що ти зараз пошкодуєш про свою поведінку, я безумовно вірю.

У його руці з'явився знайомий мисливський ніж. Те, що Патрік здатний ним скористатися, не виникало жодних сумнівів. Він стояв біля краю уступу, кремезна фігура чітко вимальовувалася на тлі зоряного неба. І хоча Симона вважала свій план не таким вже й поганим, вона розуміла, що має всього одну спробу перевірити його.