Читати книгу - "Хранителі"

— Все ж я не сподівався тебе тут зустріти. Гадав, ти пришлеш сюди своїх «шісток».

— Співробітники Агентства національної безпеки не люблять, коли їх називають «шістками», — заперечив Лем.

Дивлячись на Кліффа Соамза, Волт промовив:

— Але ж, хлопці, хіба він не ставиться до вас як до «шісток»?

— Він справжній тиран, — погодився Кліфф.

Йому виповнився тридцять один, він був рудий і веснянкуватий. Узагалі Кліфф більше нагадував серйозного молодого проповідника, ніж агента нацбезпеки.

— Ну, Кліффе, ти ж повинен розуміти походження Лема, — сказав Волт Гайнс. — Його батько був зубожілим чорношкірим бізнесменом, який на рік заробляв максимум дві тисячі. Його обділили. Тому Лем вважає, що має право зробити із вас циркових собачок, аби відігратися за ті роки жорстокого гноблення.

— Він змушує називати себе «маса»[23], — сказав Кліфф.

— Не сумніваюся, — відповів Волт.

Лем зітхнув і додав:

— Весело, наче удар в пах. Де тіло?

— Ходімо, маса, — промовив Волт.

Перед тим як шериф, Лем і Кліфф увійшли в хатину, теплий надвечірній вітер захитав довколишні дерева — і тишу каньйону сповнив шелест листя.

Лем одразу ж зрозумів, чому Волт був у такому веселому настрої. Силувані жарти були реакцією на побачене в хатині жахіття. Так ще сміються вночі на цвинтарі, щоби прогнати страх.

На підлозі валялися два перевернуті крісла з розідраною обшивкою. Подушки на дивані також не оминули подібної долі, і з них повилізав поролон. Хтось постягував книги з полиці та, пошматувавши, розкидав по всій кімнаті. Уламки скла з великого вікна виблискували посеред цього гармидеру, наче перли. Всі речі і стіни були заляпані кров’ю, а на світлій сосновій підлозі темніла велика пляма засохлої крові.

Два криміналісти у чорних костюмах, які нагадували пару круків, що шукають яскраві намистини, аби прикрасити своє гніздо, обережно порпалися у цьому бедламі. Іноді хтось із них тихо крякав, брав якийсь предмет щипцями і клав у поліетиленовий пакетик.

Без сумніву, тіло вже оглянули та сфотографували, бо його запхали у непрозорий поліетиленовий покійницький мішок і поклали біля дверей. Згодом його віднесуть до труповозки.

Дивлячись на невиразні контури людського тіла, що проступали крізь біло-молочний мішок, Лем промовив:

— Як його звали?

— Вез Далберґ, — сказав Волт. — Жив тут понад десять років.

— Хто знайшов його?

— Сусід.

— Коли його вбили?

— Наскільки ми встановили, три дні тому. Можливо, ввечері у вівторок. Слід дочекатися результатів експертизи. Останнім часом погода доволі тепла, а це прискорює розклад.

Вечір вівторка… Тоді перед заходом сонця у Банодайні трапився збій, а до півночі Аутсайдер уже міг сюди дістатися.

Лем подумав про це і здригнувся.

— Змерз? — саркастично запитав Волт.

Лем промовчав. Так, вони дружили й обидва були слугами правопорядку — один представляв місцеву владу, а інший — федеральну. Але в цьому випадку їхні шляхи-доріжки розходилися: Волт повинен був докопатися до правди й оприлюднити її, а Лем — приховати й тримати у суворій таємниці.

— Тут так смердить, — сказав Кліфф.

— Ти б понюхав його перед тим, як ми його запакували, — сказав Волт. — Смерділо, як від скунса.

— Це не просто… тіло, що розкладається, — сказав Кліфф.

— Ні, — підтвердив Волт, указуючи на плями поряд зі слідами крові. — Тут також смердить сечею та фекаліями.

— Жертви?

— Навряд чи, — заперечив Волт.

— Ти робив якісь попередні аналізи? — запитав Лем, намагаючись приховати свою стурбованість. — Хоч у мікроскоп дивилися?

— Ні. Ми відвеземо зразки до лабораторії. Гадаю, вони належать істоті, яка залетіла сюди, розбивши вікно.

Піднімаючи погляд від мішка з тілом, Лем сказав:

— Ти про людину, яка вбила Далберґа?

— То була не людина, і, гадаю, ти знаєш це, — заперечив Волт.

— Не людина? — перепитав Лем.

— Принаймні не така людина, як ми з тобою.

— Тоді хто б це міг бути, як ти гадаєш?

— А дідько його знає, — сказав Волт, потираючи великою долонею свою колючу потилицю. — Але, висновуючи зі слідів, у вбивці були гострі зуби, пазурі та поганий характер. Це, бува, не те, що ти шукаєш?

Лем не клюнув. Усі помовчали декілька хвилин.

Крізь розбите вікно вітер приніс свіжий сосновий запах, який трохи перебив огидний сморід.

Один із лаборантів вигукнув: «А!» — і витягнув щось своїм пінцетом.

Лем утомлено зітхнув. Справи були погані. Вони не зможуть знайти нічого для встановлення особи вбивці Далберґа, хоча зібрані докази підігріватимуть їхню цікавість. Утім, це була справа нацбезпеки, а з-поміж цивільних лише дурень міг встромити туди свого носа.

Лему доведеться призупинити слідство, і він сподівався, що його втручання не розсердить Волта. Це стане