Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

далеко звідси. Ми незабаром туди поїдемо.

Виходить, Гаскар сказав неправду? Гори Лусон не існує…

На п’ятий день Ола повідомила, що відшукався брат Лусона, який хоче з ним побачитись. Він твердить, що справжнє ім’я Лусона — Саут.

ХХІ 396:007 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Вікторія Мутті впродовж п’яти років працювала асистенткою професора Крістофера Еріксона, ще й досі дивуючись широті його інтересів та ерудиції.

Його теоретичні дослідження зрештою вилились у напрочуд цільну концепцію будови всесвіту, яка й спричинилась до створення експериментальної лабораторії “Дельта”.

І ось цей випадок з Ярославом… Він згадує якусь Олу…

Вікторію ні на мить не покидало почуття провини за невдачу експеримента. Саме на ній лежала відповідальність за другу фазу переміщення. Чи не в цьому причина виклику до шефа?

Секретарка мовчки відчинила двері й пропустила Вікторію в кабінет Еріксона. Підвівшись з-за столу, він ступив їй назустріч і галантно провів до крісла.

Високий, стрункий скандінав із зачесаним набік сивим волоссям нервово вистукував пальцями якийсь ритм.

— Чому ви без відмітного знака? — запитав, помітивши, що в асистентки немає круглої зеленої плакетки з особистим номером. — Умови роботи лабораторії вимагають дисципліни. Майже військової. І носити знаки — один з її елементів.

— Я вирішила піти з лабораторії, — не дала закінчити Еріксонові Вікторія.

— Он як? — Еріксон здивовано підвів брови. — Дівчисько! — раптом вибухнув він. — Спіткнулися на невдачі — й мерщій в кущі?! Ви знали, на що йдете. Поразки і жертви будуть неминуче.

Професор зірвався на ноги, ледь не перекинувши крісло, став нервово ходити взад-вперед. Таким асистентка бачила його вперше.

— У неї, бачите, вразлива натура… Замість того, щоб допомогти лабораторії, запанікувала.

— Все це надто жорстоко…

— Жорстоко? Те, що під час експерименту гинуть люди? Так? Дивна у вас логіка. А скільки астронавтів не повернулося на Землю, ви підрахували? Ви ж прекрасно знаєте, що коли ми доведемо наші експерименти до кінця, то зможемо взагалі відмовитись від архаїчних польотів у космос на ракетах… Звісна річ, було б просто ідеально, якби могли експериментувати на собаках чи мавпах, що, погодьтеся, також не вельми гуманно. Але в даній ситуації ніхто, крім людини, не може перевірити правильність теорії. Ніхто… Я розумію, після невдачі, хоча ще рано говорити про повну невдачу з Ярославом Гаєм, ви схильні вважати мою теорію помилковою. Можете не відповідати. По очах бачу. Ця вже мені жіноча логіка… Теоретичні викладки давно визнані правильними. Експеримент має підтвердити їх достовірність.

— І все-таки нестерпно, коли гинуть люди…

— Частково втрачають пам’ять. Ви це, очевидно, мали на увазі?

Асистентка опустила голову.

— Я розумію ваш стан, Вікторіє, — полагіднішав Еріксон. — У грудні ви мали побратися… Ви з Ярославом знали про небезпеку. Ярослав — доброволець, як і його товариші. Вас, до речі, також відбирали в лабораторію не за вроду.

— Я все розумію, — Вікторія звела на професора повні сліз очі. Лише зараз Еріксон помітив сріблясте пасмо в її чорному волоссі.

— Він майже нічого не пам’ятає, — сказала вона. — Уривки минулого живуть у його пам’яті… Для нього я просто асистентка професора Еріксона, під керівництвом якого здійснюється проект “Дельта”. Пам’ятає, що є одним з обдарованих, який брав участь у переміщенні, і що його врятували Еріка Крюгер та Олексій Тарасенко…

— Це не так мало! Можливо, з якихось міркувань не хоче згадувати все?

— Не думаю. Його переслідує нав’язлива ідея самому розібратися в усьому. Самому, розумієте?..

Вікторія закрила долонями обличчя й зайшлася в плачі. Еріксон підійшов до дівчини, обняв її.

— Ну, ну, заспокойся. Вже те, що він хоче пригадати подробиці переміщення, свідчить на його і нашу користь. Повір. Я знаю.

— Але Ахмет Гафаров каже, що може настати й цілковита амнезія, — все ще схлипуючи, проказала асистентка.

— Дурило він, а не ескулап! Я з ним розберусь. До речі, помічали ще якісь зміни в психіці Ярослава?

Вікторія дістала з кишені хусточку й витерла очі.

— Плутає мене з якоюсь Олою.

— Так, так. Цікаво… Може, в нього колись була симпатія з таким ім’ям?

— Не знаю. Я сама ладна пройти цей дельта-канал, щоб тільки повернути Ярослава до життя.

— Він живий! А допомогти йому й справді можеш тільки ти. Давай поміркуємо. Шостого квітня був проведений експеримент з метою проникнення в зону Ікс. Ми врахували результати переміщення Бєлова. Приблизні координати дельта-району у нас були. З-поміж обдарованих Ярослав володів коефіцієнтом прогнозу майже 75 — на десять пунктів вище за інших… Якоюсь мірою ми досягли успіху. Ярослав таки побував у зоні Ікс, точніше Ікс-01, згідно з нашою класифікаційною картою. Дані комп’ютера свідчать, що таки побував. Розумієш? По-бу-вав!

— Але якби не рятувальники, Ярослава не вдалося б вивести із стану танатози, що межує з клінічною смертю. Методика регенерації організму пентонавтів недосконала. Рятувальники зуміли направити дельта-тотожність Ярослава в його тіло, яке й досі зазнає впливу психічного розладу. Провали в пам’яті, які хтозна, чи не стануть для нього фатальними.

— Знову панікуєте, Вікторіє, — підкреслено перейшов на “ви” Еріксон. — Переміщення відбулося. Пентонавт, побувавши в зоні Ікс-01, повернувся… Інша річ, що ми не знаємо, яка це зона, ми не можемо нічого прочитати з його пам’яті. Вона заблокована. Принаймні на даному етапі. Рятувальники, хоча й також побували там, нічим допомогти не можуть, бо були запрограмовані тільки на роль розшукувачів. Їх дельта-частоти реагували лише на закодовані сигнали зниклого. Вони могли вступити в контакт виключно з ним. Тож розшукали його і повернули в лабораторію. Повернули, але з пусткою в пам’яті про саму зону Ікс-01. Важко сказати, що там трапилось. Адже умови переміщення були дотримані. Я більше ніж певен, що психічна аберація зникне природним чином. Переконаний, що ми зможемо розшифрувати подвійну дельта-тотожність Ярослава. Вона обов’язково одізветься на код міжнейронних сполучень. Але все впирається в час. Ми повинні будь-що зрозуміти, що трапилося з пентонавтом в зоні Ікс-01. Це допоможе уникнути подібних несподіванок у майбутньому. Тому вам, Вікторіє, відводиться роль деблокатора пам’яті Ярослава.

— Як самопочуття? — весело привітався Гаскар.

Лусон був сам. Переглядав чергову стрічку з історії Рести.

— Майже чудове.

— Чому “майже”? Ола казала, що адаптація проходить успішно.

— Це вона так думає. А я думаю про те, чому доктор Гаскар вирішив мене обдурювати?

— Тобто?

— Гори Лусон не існує. Таким чином, Лусон — не моє ім’я. Що скажете?

— Це перше, що спало мені на думку, коли ти опритомнів. Звертатися ж якось треба було. І таке пояснення мені видалося найбільш безпечним для твоєї психіки.

— То хто я нарешті? Хто? Лусон, Саут чи ще хтось?