Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

у вас усе під контролем! — загорлав прем’єр. — План у нього є! Ідіот!

«Треба було його здати Погодіну одразу ж, коли він прийшов до мене зі своїм планом вбивства двійника на заводі», — у розпачі подумав він.

А Погодін тим часом обвів поглядом враз скам’янілу й занімілу студію й додав:

— Законно обраний президент.

Не розгубився лише бувалий у бувальцях журналіст Печенєгін:

— Поясніть будь ласка, — звернувся він до гостя, уникаючи, одначе, називати його на ім’я, — що відбувається в країні, як ви тут опинилися, і кого, власне, якщо ви — законний президент, вбили у Верхоярську?

— У країні відбувається спроба державного перевороту, що здійснюється групою найвищих державних посадовців. Під час мого робочого візиту до Верхоярська я був попереджений про можливість замаху на мене. Тож щоб не наражати мене на небезпеку, моє місце в делегації зайняв двійник, а я перебував у державній резиденції «Кедри» неподалік від міста. Коли мого дублера застрелили на механічному заводі, а всі засоби масової інформації повідомили, що вбито саме мене, я зрозумів, що наступним буду я. Вірні офіцери влаштували мені втечу. Я діставався до столиці автомобілем, моторним човном, приватним літаком — всюди мені допомагали справжні патріоти... Дорогою мене не раз намагалися вбити, але я не розгубився... Та ви спитайте в пані Муратової, ми з «Кедрів» разом тікали.

Усі повернули голови до чемпіонки, вона зібрала губи у вузеньку смужку, крижаними очима подивилася на Погодіна й холодно заявила:

— Я ніколи не була у Верхоярську. Вас, пане, я не знаю. Я не раз по роботі як голова парламентського комітету зустрічалася з нашим президентом, добре його знала й кажу з упевненістю: ви дуже на нього схожі, але ви — не він.

Вона чітко пам’ятала інструкції полковника Ранцева на цей випадок, отримані вчора.

— Неллі, — тільки й зміг сказати ошелешений президент.

— Весь світ знає, що я — Неллі, — майже з ненавистю відповіла чемпіонка. Вона згадала всі рази, коли мала поступатися його бажанням, і відчувала мстиве задоволення.

— Зінаїдо, а ти мене пізнаєш? — повернувся Погодін до доньки.

— Я можу лише повторити те, що сказала Неллі Азатівна, — заявила Зінаїда Погодіна. Сьогодні із самого ранку до неї теж приходив полковник Ранцев і пояснив, що вона практично вже є власницею половини незліченних багатств свого татуся, тому його неочікуване воскресіння аж ніяк не входило в її плани.

— Це не він, — підтвердила одразу Романова рідна сестра Тетяна. І лише його колишній, ще з Усть-Невська, помічник, ім’я котрого президент уже забув, похитав головою й із сумнівом сказав:

— Неймовірно схожий. Я би подумав, що він.

Зависла незручна пауза, але тут до Печенєгіна підскочив помічник режисера і щось зашепотів на вухо. Той кивнув і оголосив на весь зал:

— Панове, дозвольте запросити до студії нового гостя. Начальник особистої охорони президента полковник Ранцев.

Погодін повернувся до чоловіка, що зайшов, упізнав його і привітався:

— Доброго дня, Ігоре Леонідовичу!

Той кивнув і повернувсь до Печенєгіна.

— Ви знаєте цю людину? — запитав офіцера журналіст.

— Звісно, — широко посміхнувся полковник. — Це співробітник моєї служби Іван Іванович Кондрашов, дублер президента. Ось його документи, — і він простягнув журналістові справжні паспорт і військовий квиток Юрієвого батька.

«Господи, — подумав той, — як добре, що я не скликав ніякої прес-конференції, як хотів Погодін, а запросив його на ток-шоу і жодного разу публічно не назвав президентом!» Як і Неллі, донька та сестра Романа Романовича, він ані секунди не сумнівався в тому, хто перед ним.

— Це змова, — рішуче заявив зраджений усіма Погодін.

— Безумовно, — спокійно заявив Ранцев і знов повернувся до Печенєгіна. — І щоб її викрити, ми з вами, шановний Іване Федоровичу, завтра же в цій же студії прилюдно, разом із експертами з клініки Академії медичних наук та з якої-небудь іноземної, — щоб ніхто не сказав, що висновки підтасовано, — візьмемо зразки ДНК у цього пана й у пані Зінаїди. Ви не проти, Зінаїдо Романівно?

Донька президента не знала, що задумав хитрий Ранцев, але кивнула, що так, не проти.

— А рівно за чотири дні ми знатимемо результат, — вів своє хитрий полковник.

— А ви згодні? — спитав ведучій у Погодіна.

— Так — згодний, — відповів той.

— А як же з завтрашнім похороном? — розгублено запитав у полковника журналіст.

— Це хай вирішує уряд, — сказав просто в екран Ранцев.

— А похорон доведеться днів на п’ять перенести, — єхидно сказала голосом генерала Фріновського слухавка, котру Михайло Петрович Лижин досі тримав біля вуха.

— А ми тим часом візьмемо під охорону цього пана,