Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

затягування. То їй треба пити, то яблучко, то в туалет, то вона згадує, що не дописала щось у якомусь зошиті, то про те, що забула скласти олівці в рюкзак, то не уточнила у вчительки, які саме фарби брати з собою… Усі ці справи важливі та нагальні, тож доки доходить до самих завдань — і бабуся, і онука виснажені та дратівливі. У такі моменти і приходить час сліз, кидання зошитами та категорична відмова іти до школи і на підготовку, і на навчання.

«Чорт криється в дрібницях!» — говорить Соніна бабуся. Вона вчителька і знає, що шкільні негаразди починаються з неохайних зошитів та забутих під­ручників. Щоб гарно вчитися, дитина передусім має бути повністю екіпірована та встигати виконувати всі завдання. Нічого не можна відкладати на завтра, а тим більше на потім, бо зазвичай одна невивчена тема тягне за собою двійку з предмета, а там і до того, щоб залишитися на другий рік, — два кроки.

Сучасні вчителі все більше жаліються на незосере­дженість учнів, їхні труднощі з утриманням уваги на певному занятті, неможливість послідовного слідування визначеній меті, стрибання по темах. Вчені б’ють на сполох через засилля прокрастинації, розвиток кліпового мислення (фрагментарного світосприйняття без цілісного уявлення про речі) та відсутню присутність сучасної молоді (за якої людина живе переважно у віртуальному світі чатів та соц­мереж, втрачаючи на реальному спілкуванні та взаємодії). При цьому і діти, і підлітки, і юнаки стають нервовими, збудливими, не готовими до долання труднощів та навіть вирішення звичайних щоденних побутових проблем.

Найперше в усьому звинувачують медіапростір (від телебачення до Інтернету) з його технологіями маніпуляції свідомістю та яскраво-кліповою організацією, за якої інформація подається готовою, без потреби зіставляти, думати, доходити висновків. До того ж усе приправляється захопливими картинками та несподіваними звуками, обіцянками бонусів та призів, що тримає дітей в емоційно-гормональній напрузі та перетворює на зомбі.

Що ж, про медіапростір — правда, як і правда те, що сучасну дитину дуже складно утримати поза його впливами. І хоча ми говоримо про те, що мультики та Інтернет вадять соціалізації дітей, що наші подвір’я стали пустими і що діти більше не бавляться в квача, а «втикають» в екрани, без перегляду цих самих мультиків дітям соціалізуватися ще важче, вони просто не говоритимуть однією мовою з ровесниками.

Що ж робити? З одного боку, готувати дітей до викликів медіа, вчити не блудити в павутинні та напрацьовувати навички самозахисту, зокрема й критичного мислення; з іншого — орієнтувати на мету та самим не розмінювати дитяче життя по дрібницях.

Що я маю на увазі? Проблеми Соні та її бабусі, героїнь цієї теми, передусім пов’язані із застряганням на дрібницях, не дуже важливих, але надзвичайно часоємних речах, які засмічують їхній життєвий простір. Власне соціальні мережі, серіали та комп’ютерні ігри роблять те саме — захаращують дитячу свідомість.

Чи пробували ви колись розібратися, чим заповнена голова ваших дітлахів? Як там що з чим пов’язане, як вони доходять висновків, що вважають найважливішим, звідки взагалі беруться їхні бажання та приходять тривоги? Для мене кожен діалог з маленькими клієнтами — це такі собі блукання в гущавині лісу дитячих смислів. І я доволі часто ніяк не можу знайти там центральної стежини; здебільшого якісь дрібні, не дуже пов’язані між собою стежинки смислів та значень, навіть на одну й ту ж тему.

«Ніндзя вимерли ще в давнину», «Ніндзя можуть оживати», «Ніндзя — страшні вбивці», «Вбивати — це погано, усі мають жити в мирі», «Ворогів треба вбивати», «Ніндзя не треба боятися — вони захищають нашу планету», «Сенсей Ву — найголовніший, він розумніший за всіх, і за тата теж» — це, наприклад, вінегрет смислів з розмови з п’ятирічним шанувальником «Лего Ніндзяго».

Іноді з віком картина не особливо змінюється. У свідомості підлітків так само нагромаджуються купи смислових уривків про світ, інших людей, мотиви їхніх вчинків… Зміст цих уривків часто розузгоджений і суперечливий. Діти подекуди не можуть назвати, наприклад, три своїх найбільших бажання та десять кроків, які треба зробити, щоб досягти кожного. А якщо й називають, то ці кроки часто будуються за схемою «два вперед і три назад», і так, що в них легко й ноги поламати.

Усі згадані в першому абзаці проблеми, від незосере­дженості до відсутньої присутності та негативного впливу медіа, зводяться до відсутності логічно пов’язаної картини світу в дитини та в зв’язку з цим порушень процесів цілеутворення, накреслення мети й визначення шляху до неї.

Що відбулося з Сонею чи маленьким любителем ніндзя? Вони обидва заплуталися: дівчинка — у дрібних завданнях та щоденних справах; хлопчик — у мультяшних картинках, уривках фраз героїв та інтерпретаціях їхніх вчинків друзів-по-захопленню. Кожен не зміг віднайти якоїсь системи та накреслити для себе чітких зв’язків: Соня — що і для чого вона робить, ніндзяман — що і для чого роблять ніндзя.

Якщо згадати про нейрорегуляцію цієї плутанини, то, поміж іншим, у кров малюків повсякчас вприскується дофамін, якій змушує прагнути легкого результату, наприклад швидко завершити певну дію (з’їсти яблуко, перевірити наявність олівця, щось дописати, як в ситуації Соні). У такий спосіб дитина отримує швидке гормональне підкріплення, яке викликає позитивні відчуття, і знову його прагне. Зосередження ж на якійсь одній діяльності не дає таких дофамінових викидів. Те саме і з любителями мульт­серіалів. Кожен міні-сюжет (кліп) завершено якоюсь дією (тут бій з інопланетянами, тут захват заручників, тут порятунок принцеси). Емоційне переживання цих сюжетів так само підвищує рівень дофаміну. Діти звикають орієнтуватися на короткі сюжети та швидкі задачі і застрягають у дрібницях. Якщо ж є потреба зробити щось, результат чого буде в довшій перспективі, а не тут і зараз, вони дратуються, по-перше, через незавершеність дій, по-друге, через відсутність дофамінової винагороди, до якої звикли.

Це фонове роздратування й переслідує дітей, наприклад, у школі, коли виникає потреба довго вивчати матеріал, аби опанувати предмет, або ж чекати тривалий час, доки розвинеться навичка та викристалізується певне вміння. Негативні відчуття впливають на стресостійкість: дітям стає важко витримувати періоди без швидкого результату, без негайного задоволення й отримання позитивних емоцій. Батьки повсякчас скаржаться, що діти «не бачать мети», «не розуміють важливості освіти для майбутнього», «не хочуть вчити англійську»… Але справа зовсім не в якомусь впертому небажанні, а в застряганні на дрібницях та відсутності навичок фокусування на подальшій меті.

Сучасний американський нейропсихолог Річард Девідсон вивчає процеси, які відбуваються в людському мозку залежно від того, що робить людина та які емоції при цьому відчуває. Загалом він виокремлює шість емоційних стилів, один з яких — уважність. Цей стиль активується тоді, коли людина зосереджується на чомусь, намагаючись не відволікатися стільки, скільки це необхідно, та не піддається впливу зовнішніх подразників. Цікаво, що префронтальна кора головного мозку осіб, які є доволі уважними, показує сильну фазову синхронізацію у відповідь на певні подразники, а от у осіб з дефіцитом уваги ця синхронізація слабка, що свідчить про неможливість довго утримувати увагу на будь-чому. Дослідник довів, що стимуляція фазової синхронізації кори призводить до того, що люди легше справляються з усілякими потрясіннями, внутрішніми переживаннями та стресами. Одним з основних інструментів, який дозволяє розвивати уважність та