Читати книгу - "Пан Халявський"

пшеничної, ні ячмінної, ні якої іншої, що лежить у ній. Ослін підо мною дрижить, грубка хоч і велика, а дрижить, стіл, вікна, сестри, стіни, Тетяся, — все, куди не гляну, ходором ходить. Однак не подумайте, щоб усе те справді дрижало, о ні! — все стоїть спокійно й перебуває в безпеці; се я один тільки дрижу всім тілом і духом, або, як доміне Галушкинський казав, трепеще в мені вся фізика, або природність, так само як мораль, або звичайність. Ото, як передрижала вся моя звичайність і я помалу став очунювати, то й узявся вибирати далі пшеницю.

Та, вибираючи собі далі, я зажурився і залюбки згадав про солодкотягучий стан, у якому я був. Як би то його відродити в собі ще? Відомо, як і чому виникло перше хвилювання; отож, я, затаївши дух, немовби вибираю пшеницю, а сам тільки пересипаю її та спідлоба дивлюся на Тетясю… і, будь-що-будь!.. штурх її тихенько коліном… вона зашарілась… о, щастя!.. почервоніла, губками заворушила, наче готуючись з кимось цілуватися, задрижала… а на мене не дивиться.

Звісно, боженя і її поранило своєю стрілою, як і мене, бо вона після мого штурханця щохвилини то червоніла, то блідла, то важко дихала… а я дуже вагався, як то далі виявляти палке кохання моє? Я був недосвідчений і неуважний до всього, що оповідав нам про се реверендисиме Галушкинський. Аж ось сама природа допомогла моєму непорозумінню і вступила в права свої: вона показала мені на чарівні, білесенькі, тонесенькі, довгенькі пальчики об'єкта моєї пристрасті, котрими вона перед очима моїми не вибирала, а перебирала, як і я, пшеницю… Чарівність їхня мене вразила, я милувався довго… Потім, сам не тямлячи, посунув до неї свою руку… посунув… і своїм пальцем зачепив за її пальчик… зачепив і держу… Ох! Як же вона зашарілася! Я гадав, що кров пирсне з щік її… та я нічого, все держу, і дужче… аж ось заволодіваю другим пальчиком… далі третім… четвертим… і вся ручка її — тремтяча — в моїй переможній руці… я стискаю її… вона ще дужче червоніє… я стискаю міцніше… вона дивиться на мене… як? І що то за оченята!.. Тисне мою руку і ледве зрозуміло лепече: «Серденько моє!..» Я, ледве тямлячи себе, здержався, щоб не скрикнути, а пошепки сказав їй, пристрасно дивлячись у її сіренькі оченята: «Душечко!»

Ось уже п'ятдесят дев'ять років, як ся чудова проява лучилася зо мною, та я все добре пам'ятаю: пам'ятаю кожне биття серця мого і силу вдару, кожний рух душі, себто моральності моєї, кожний помисел розуму мого… Згадати та й то солодко, а як же воно було в дійсності! Сімнадцять разів я признавався в коханні дівчатам, розуміється, різним, та жодного разу, коли признавався, не почував такої насолоди! Б'юсь об заклад, що нинішні молоді люди і сотої частини того не почувають, признаючись у коханні — якщо вони ще признаються в ньому? — що я та інші в наші часи почували. То було справжнє кохання, а тепер — тьху!

Сестри мої не могли чути наших любовних свідчень або помітити захоплення наше; вони, переслухавши Вірчині казки, за щось посварилися між собою, потім полаялися, далі побилися, кінець кінцем, помирились і з гамором поспішили кінчати своє завдання; кожному з нас дано було по великій мисці пшениці, щоб перебрати її.

Ми забули не тільки про пшеницю, а не пам'ятали, чи існувала вселенна: так нам було добре, зціпивши наші пальці, стискати їх одне одному й пристрасно позирати одне на одного… Ми були поза світом, що нас оточував!

— Ходімо в сніжки грати! — закричала сестра Любка.

— А чи ви кінчили своє завдання? — спитали нас сестри.

Куди там! Ми почали були старанно, та чарівний Амур завадив нам своїми солодкими витівками. Тетяся сказала, що вже небагато зостається, що ми» незабаром доберемо й вийдемо до них грати, а вони щоб, нас не дожидаючи, йшли собі грати. Сестри шарахнули з кімнати.

Тут нам, що зосталися вдвох віч-на-віч, була своя воля. Як тільки зачинилися за сестрами двері, я, сповнений любовного полум'я, забувши всякий порядок і не додержуючи послідовності, замість того, щоб перше поцілувати ручку моєї богині, я притягнув її через стіл до себе… став діяти просто начисто… витягнув до неї свою гарячу голову… і вуста наші злилися на добрих чверть години!.. Невимовне раювання!.. Одпочинемо, передихнемо; я скажу: «Серденько!», вона промовить: «Душечко!» — і зіллються наші щасливі вуста!.. Потім вона скаже: «Серденько!», а я вже відповідаю: «Душечко!» — і знову цілуємося… Отут я побачив, що моя Тетяся незрівнянна красуня й що їй подібної на світі бути не може. Все в ній здавалося мені чарівним, і я поставив би її в той час над усіма красунями на світі.

Гляньте ж, що з того вийде. Ото, як ми собі так потопаємо в раюванні від взаємних поцілунків і забуваємо про всю вселенну, я хоч у якому був піднесенні, а помітив, що двері проти мене все потроху одчиняються, і видати, що хтось підглядає за нами; я став обережніший і вже не притягаю до себе Тетясю, а мимоволі нахиляюся до неї, коли вона мене до себе тягне. Вона помітила, що я ухиляюся, стала оглядатися і також побачила, що хтось підглядає за нами. Зніяковіла трохи, висмикнула в мене свою руку, ми втерлися і заходилися старанно коло пшениці.

Бачачи наш спокій, особа, що підглядала, не сподіваючись більше щось помітити, одчинила двері й увійшла… Міркуйте самі про наше замішання! Се ввійшли матінка! Се вони й підглядали за тим, що ми діяли. Мало сказати, що ми почервоніли, як варені раки! Ні, ми стали куди червоніші; і світу не бачили, а не то що пшениці!

Нуте. Вони ввійшли — і нічого. Походили по кімнаті і раптом підійшли до нас і спитали, чого се ми досі не перебрали пшениці. Ми мовчали, бо