Читати книгу - "Діаболік"

Тайрус Домітріан — грішник, який збезчестив невинне створіння, — рвонувся вперед, ніби у спробі зловити хлопчика, але не встиг його вхопити. Ексалтід впав на кам’янисту поверхню арени і його лиса голова блиснула у світлі ламп. Упродовж декількох хвилин приголомшений Юніті сидів, припавши до землі. Потім він встав і озирнувся, поглянувши навколо своїми безкінечно невинними очима.

Тобто Ексалтід був тою приманкою, яку Елантра збиралася згодувати Дедлі.

Я помітила, що стиснула кулаки, коли нарешті усвідомила ситуацію. Ексалтід був вирощений як беззахисне створіння, яке не знає і не розуміє, що таке зло. У нього відсутні інстинкти самозахисту: він не стане бігти або захищатися, щоб не бути розірваним на шматки. Проте, на відміну від Служниць, у нього були когнітивні здібності, щоб осягнути поняття смерті й зрозуміти, коли вона прийшла. Він повинен це розуміти, позаяк Ексалтід має бути вдячним за свою долю, коли його принесуть у жертву.

Я знову поглянула на Елантру, яка сиділа і посміхалася, бо нарешті позбулася Ексалтіда, який завдав їй стільки незручностей. Невені закрила рота руками, а Гладдік опустив голову, щоб не бачити цієї бійні. Біля Елантри сидів Спадкоємець Прімус, який позбавив цноти Ексалтіда.

Приголомшений Тайрус дивився вниз на арену, де стояв юнак.

Я придивилася до божевільного племінника Імператора, і мені здалося, що він не хотів, аби Ексалтіда вбили. Дивно, яке йому до цього діло.

Я знову перевела погляд на арену, де Дедлі підкрався до безпорадного Ексалтіда, але не нападав на нього. Звір принюхався і відвернувся, не зацікавившись приманкою.

Я побачила, як Елантра вказала на служителя, що стояв внизу в кільці. Вона прошепотіла щось на вухо Невені.

Служитель підняв рушницю і вистрілив у звіра. На мить тіло Дедлі оповили електричні вила, і він почав вити й скиглити, намотуючи шалені кола по арені.

Раптом мені перехопило подих.

Вони знову вдарили звіра струмом. А потім знову. І знову.

Я більше не бачила арени, перед моїми очима стояла та безпорадна дівчинка, яку вони кинули в мій загін. Та маленька дівчинка, яка тремтіла в кутку, доки відчай не охопив її і вона не простягла руку до моєї їжі. Я відігнала її, я закричала прямо їй в обличчя, і вона відсахнулася назад, тремтячи і заливаючись сльозами від жаху. Але я не вдарила її. Я не торкнулася до неї. Я довго дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що це за маленьке, безпорадне створіння, і ось тепер я навіть не могла зробити вдих, бо, побачивши, як вони мучать звіра на арені, я згадала її — ту маленьку дівчинку.

Звір на арені знову завив, отримавши черговий удар електричним струмом, тепер він уже почав люто гарчати на мучителів, до яких не міг дотягтися, він сповнився наростаючим гнівом, який незабаром виллється на щось, на когось, і мій шлунок стиснувся, бо я думала лише про ті удари струмом, які отримувала і які не припинялися, доки я більше нічого не бачила перед собою, доки я більше не могла стримуватися, доки більше не залишилося іншого вибору, окрім як накинутися на жертву, окрім як розірвати, покалічити і вбити її — і ось вона вже лежить мертва біля моїх ніг, перша людина, яку я вбила...

А потім Дедлі побіг до Ексалтіда, він більше не був схожим на невинну собаку, він нагадував смертельно небезпечного, м’язистого, народженого-і-вирощеного вбивцю. Ексалтід жалібно пискнув і закрив обличчя руками так само, як та дівчинка, коли я, нарешті, рушила на неї. Коли вона зрозуміла, що я збираюся її вбити, що я — жахливе створіння без жалю, без здорового глузду, без пощади. Я не знаю, що на мене найшло, коли я згадала той день, але я перескочила через огорожу і стрибнула на арену.

Коли я приземлилася на каміння, у залі запала могильна тиша, тільки налякані підвивання молодого Ексалтіда і страшне слиняве гарчання Дедлі порушували її. Вони обоє, Ексалтід і звір, поглянули на мене — на нову істоту, яка втрутилася в природний порядок речей, і в цю мить я із жахом усвідомила, що накоїла.

Я щойно вчинила те, чого Сайдонія ніколи б не зробила. Щось, на що вона ніколи б не наважилася. Стрибнути вниз на бойову арену на очах усіх цих людей. Це було безумством. Божевіллям.

Розлючена істота обійшла мене по колу, вивчаючи нову загрозу, і в цю мить ще одна жахлива думка промайнула в моїй голові.

Якщо я почну з нею боротися, я викрию себе перед усіма цими людьми. Перед Енміті, яка стоїть десь у натовпі і з першого погляду впізнає силу й рухи Діаболіка.

Але якщо я не стану боротися із цим звіром, він уб’є мене.

16

Я ЗРОБИЛА вдих і поглянула на натовп, який дивився на мене, готовий зрадити і розірвати мене у будь-яку хвилину. Я зможу це зробити. Я зможу. Я використаю лише ту силу, що доступна Донії, і переможу цю істоту. Я не стану рухатися, як Діаболік. Я не стану битися, як Діаболік. Але я все-одно переможу.

Люди, які прагнули завоювати прихильність спадкоємниці Імпірінс, врятувавши її, простягли вниз руки допомоги. Я побачила Гладдіка і навіть Тайруса Домітріана, які намагалися дотягнутися до мене. Елантра трималася осторонь, із жорстокою цікавістю спостерігаючи за мною.

Невені зірвала своє намисто.

— Сайдоніє!