Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Вісім століть— історично, фізично і морально – тривало нищення Києва. Йому ніколи не вдалося стати столицею Гетьманщини; його славну Києво-Могилянську академію живцем забрали в Москву і Петербург; національну друкарню й багатюще «древлєхранилище» Печерської лаври наказав спалити Петро І; вирізував Київ більшовицький бандит Муравйов; у Києві підривали золотоверхі собори російсько-комуністичні герострати – не назвете жодного іншого народу, крім російського, який би так наполегливо й методично знищував чужу столицю тільки для того, щоб назвати її історично своєю. Не здогадалися лише зробити гербом Московщини тризуб! Та ні, здогадувалися і навіть писали про це у пресі, та до такого грабунку не дотяглися руки московського ординця: герб наш освятився українською державністю 1918 року – тільки цей факт усвідомивши, можемо впевнено сказати, що сімдесят років тому наш народ пролив кров немарно.

Наруга над Києвом відбулася і в 1964 році: агент КГБ Погружальський спалив Українську національну бібліотеку. Я сам бачив, як вона горіла. Старанно пересипані червоним фосфором стародавні фоліанти – наша історія і наша слава – палали, мов солома, і вмисно запізнілі пожежники не могли вогонь загасити водою, бо ж вода підтримує горіння червоного фосфору… Люд мовчки стояв і споглядав нечувану національну катастрофу, востаннє найзаклятіші наші вороги спалювали тризуб, і, впевнені у своїй остаточній перемозі над українським народом більшовицькі опричники, цинічно регочучи, відганяли від палаючої бібліотеки німе бидло… Та не відали вони ще того, що саме в цей мент зазнали нищівної поразки: трагедія пробудила наймолодше покоління борців, які рішуче виступили проти окупанта і через три десятки років видобули із попелу очищений у вогні національний герб, увіковічнивши його на щитах і документах.

Саме тоді я, спонуканий новими віяннями в літературі, вертався на початки доріг, відшукуючи для себе нову – і тільки свою. Пожежа Національної бібліотеки – гвалт, вчинений над безправною нацією, – витруїв у мені палючим болем страх, висвітлив мерзенність пристосуванства; півправда, якою я виправдовував свої пристосовницькі принципи, засмерділа мершею фальшу, і я вирішив: віднині до смерті не напишу жодної конформістської фрази; витягну з глибин української історії на поверхню найогидніші моральні болячки і вичавлюватиму їх, не шкодуючи ні читача, ні себе; вигрібатиму з попелу найяскравіші приклади героїзму, моральної чистоти наших предків, волатиму до голосу крові, буду зривати незрячим полуду з очей прозріння ради. І цьому посвячу, не відступаючи і не каючись, усе своє життя. Готувався я до того чину у великій таємниці, в цілковитій самотності – аж потім зустрівся з людьми, які йшли до тієї самої мети, що і я, іншим шляхом, але із знайденої стезі я вже не сходив.

Найстрашнішим злом того часу (а чи тільки того?) вважав яничарство, і найбільше мучила мене гірка правда, сформульована у Франкових словах: «Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?»

І враз – ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які неминуче приходять до упадку, над закономірністю пробудження поневолених народів, над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних невдач у боротьбі за визволення з-під чужоземного ярма… Я покажу різні соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовладдя окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; просстежу процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу за світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман «Яничари». Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десяткові романів.

Історичною площиною для роману «Яничари» я вибрав десятиліття «золотої волі» польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638—1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася мені ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів: переобтяжила імперію надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися у касту, яка стала над народом корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: упродовж майже трьох років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опановувати тюркський матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і вміла читати в’язь; відвідав як турист Стамбул, східний базар спостерігав аж у Марокко, у мусульман Сенегалу побував у гостях на байрам. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у кримський будинок творчості «Коктебель».

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці навіть і говорити не хотіли про публікацію роману під назвою «Яничари», а придумати іншу я ніяк не міг.

Мої колеги по пляжу хворіли «камінною» хворобою – шукали сердоліків і «курячих богів», ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас заняттям – збиранням квітів для гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослину, яка б дала назву моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося – знайшов! Держидерево – колюче, загребуще – хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина – символ вічного живучого народу. Тирса!.. Але все це вже було, все збите.

Аж одного дня я нахилився над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким стебельцем до потрісканої кримської землі. «Що це за квітка?» – запитав у дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших мальв. «Але