Читати книгу - "Карусь і ми"

може видумати така мала сплюснута голівка? Усе, що вона робила, було самообороною, і до цього штовхав її страх.

— Не бійсь, нічого злого тобі не зроблю! Шкода, що ти не оцінюєш нагоди пережити щось цікаве й неймовірне для вашого брата! Чи ти собі уявляєш, що полетиш літаком? Чи коли хтонебудь із твоїх родичів літав? Ані по болоті, ані по воді не літають, правда? А ти одна-єдина з них усіх летітимеш! Скільки цікавого й чудесного можна пережити! Та ще й опісля розказати іншим звірам. Бо я певна, що самотою ти жити не будеш, де б це не було. А Ігор має великий город, зробить чудове терраріюм… і взагалі буде тобі, як у раю!

Не думаю, що черепаха знала, що таке рай і як там жили колись тварини. Хоч… жили ж там і черепахи. Щоправда, про них не згадують ані при описі раю, ані потопу. Але то певно тому, що черепахи завжди дуже добре плавали і під час потопу не мусіли ховатися на Ноєву арку, тільки пливли вільно, ще й раділи з такої зливи та глибокої води. Взагалі, це тварина повільна, розсудлива й видержлива. Може завдяки цим прикметам дожила до наших днів, хоч всілякі динозаври та археоптерикси пропали безслідно.

Вдома я налила води до умивальника і впустила туди черепаху. Але вона й далі борюкалась і намагалась вилізти. Та береги були гладкі й слизькі — ніяк їй це не вдавалось. Вона, бідна, була похожа на пташку в клітці або й на невинну людину, що її кинули в тюрму, і я жалкувала, що завдала їй стільки прикрощів і страху.

Дальша історія черепахи

Уночі я не могла спати: черепаха товклася в умивальнику, а її роговий щит видавав такий звук, якби хтось дряпав ножем по склі.

Вранці я не мала де помитися, тож добула черепаху з умивальника й посадила в горщик та ще й із щільною покришкою.

Тим часом, помившись та поснідавши, я стала готовитись до мандрівки. І то не своєї, а черепашиної. Треба було з великої коробки зробити малу — трохи більшу, як мій в’язень. Пішли в рух ножиці, ніж, нитки, голки. Ще й пальці поколола майструючи. Коли невеличка плоска коробочка була вже готова, я провертіла в ній дірки. З кожного боку по дві. Буде доволі повітря. Вклала туди черепаху, перев’язала шнурком коробочку і написала на ній адресу:

Пан Ігор

156 Паркова вулиця Одеса, Те.

Бо де мав би жити Ігор, як не в місті, що має таку принадну назву, як наша пристань над Чорним морем?

На черепаху я поклала записку:

Дорогий Ігорю!

Виконую обіцянку з минулої осени й посилаю Тобі черепаху. Вона дуже гарна, писана, не така бура, як тут теж водяться. Тільки дуже хвилюється. Як тільки вона до Тебе прилетить, вмісти її в городі та дай їй пити. Їсть вона тільки рибки. Мусиш ходити до річки й ловити їх.

Цілую Тебе щиро

Твоя Тітка.

Карусь, черепаха і я їхали утрьох до поблизького містечка на пошту.

День був чудовий. З Дібров’яної улоговини ми вихопилися швидко на горбовину. Обабіч стояв ліс і шумів ситозеленим листям. З дерев поглядали білки. Вони, певно, надіялись, що дістануть від нас горішків. Але ми поспішали та й не мали горішків з собою. Зрештою — літо. Їжі всюди повно, а ласувати — негарно.

Ми минули декілька дімків. На клюмбах цвіли чорнобривці й петунії, а над ними яскравіли далії та пишалися стрункі вежечки слизів. Ми повернули направо на доріжку, що стала петляти поміж полями й горбовиною. На схилах уже починали золотіти перші осінні квітки.

Ліворуч нижче дороги сріблилося озеро Брайтон. Воно подовгувате і вигинається так само, як дорога. По ньому плавали канадські гуси, в ситнягу шолопались дикі качки, і їхні зелені шиї грали всіма кольорами веселки. Срібну гладь озера злегка зморщував вітерець. На схилі, між дорогою та озером скрізь людські житла. Вони різноманітного вигляду і стилів, але всі дуже гарні, з вирізуваними взорами ґанків, альтанками, повітками, ґаражами. Кожен має маленьку пристань і в ній на прив’язі човен. Ситозелені буйні дерева на узбережжі. Кольорові городці.

— Гарно тут жити! — говорила я до Каруся. — От, якби нам таку хатку над озером! Я завжди мріяла про те. Ти мав би вигідний ґараж, і ніхто не обштурхував би тобі боків. Я мала б малу пристань з човном. І найважніше: при березі я вирощувала б водяні лілеї. Такі чудові, білі, як у нас, на Діброві. Також рожеві, лілові, червоні. О! Я люблю їх — вони моя мрія з дитячих літ!

Карусь не перечить. Він узагалі дуже згідливий. Ми майже ніколи не лаємось. Тільки, часом, забувши, що вина моя, я лаю його. Але він