Читати книгу - "Темна матерія"

ти втік через вікно вбиральні три ночі тому, як ти добрався додому на Логан-сквер?

— На таксі.

— А ти розповідав водієві про те, звідки ти втік?

— Звісно, що ні.

— Ясно, а після того, як тобі вдалося вислизнути в нас із рук у своєму будинку, куди ти пішов?

Брешу.

— Я тинявся містом усю ніч. Заблукав. Злякався. Наступного дня побачив ту афішу про арт-шоу Даніели. Так я її і знайшов.

— Ти розмовляв іще з кимось, крім Даніели?

Раян.

— Ні.

— Ти впевнений?

— Так. Я повернувся до неї в квартиру, і ми були вдвох, поки...

— Ти повинен зрозуміти — ми все вклали в це місце. У твою роботу. Ми всі заодно. Будь-хто з нас життя віддасть, щоб захистити це. І ти в тому числі.

Постріл.

Чорний отвір між її очима.

— У мене серце розривається, коли я бачу тебе таким, Джейсоне.

Він промовляє це з непідробною гіркотою і жалем.

Я бачу це в його очах.

— Ми були друзями? — питаю.

Він киває, зціпивши щелепи, наче стримує хвилю емоцій.

Я кажу:

— Просто ніяк не можу збагнути, як ти, чи будь-хто з цих людей, допускаєте, що можна вбити людину заради захисту цієї лабораторії.

— Джейсон Дессен, якого я знаю, аж так не переймався б тим, що сталося з Даніелою Варгас. Я не кажу, що він би з того радів. Ніхто б із нас не радів. Мене, наприклад, аж нудить. Але він був би готовий до цього.

Я хитаю головою.

Він каже:

— Ти просто забув, що ми разом побудували.

— То покажи мені.

Мене миють, дають новий одяг, годують.

Після обіду ми з Дейтоном їдемо вантажним ліфтом на підрівень чотири.

Востаннє, коли я йшов цим коридором, він був оббитий поліетиленом, і я не уявляв, де перебував.

Мене не залякували.

Не попереджали, що я не можу вийти.

Але я вже помітив, що ми з Лейтоном рідко лишаємося на самоті. Двоє чоловіків, які поводяться, як копи, постійно стовбичать десь поряд. Я пам’ятаю цих охоронців ще з першої ночі.

— В основному, тут чотири рівні, — каже Лейтон. — Тренажерна зала, кімната відпочинку, їдальня і кілька спалень — на першому. Лабораторії, чисті кімнати, конференц-зали — на другому. На підрівні три — виробничі приміщення. На четвертому — ізолятор та центр управління.

Ми підходимо до пари дверей, схожих на двері сейфа. Вони виглядають достатньо грізно, як і личить дверям, котрі захищають державні таємниці.

Лейтон зупиняється біля сенсорного екрана, вмонтованого в стіну біля них.

Він витягає з кишені картку-ключ і тримає його під сканером.

Комп’ютеризований жіночий голос каже:

— Ім’я, будь ласка.

Він нахиляється ближче.

— Лейтон Вене.

— Пароль.

— Один-один-вісім-сім.

— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Венс.

Мене лякає звук сирени. Її луна розчиняється в порожнечі коридору позаду нас.

Двері повільно відчиняються.

Я заходжу в ангар. Високо зверху, з-поміж крокв, ллється яскраве світло, освітлюючи куб заввишки метри чотири, кольору гарматної бронзи.

Мій пульс зривається з припону.

Я не вірю власним очам.

Лейтон, перейнявшись моїм благоговінням, каже:

— Чудовий, правда?

Він неймовірно чудовий.

В ангарі стоїть якийсь гул, і спершу мені здається, що він іде від ламп, хоча ні. Він такий глибокий, що відчувається аж біля основи хребта, ніби наднизька вібрація якогось масивного двигуна.

Наче загіпнотизований, я наближаюсь до куба.

Мені й не марилося таке побачити, та ще й просто перед собою.

Зблизька видно, що його поверхня не гладка, а нерівна, і відбиває світло таким чином, що здається багатогранною, ніби аж прозорою.

Лейтон жестом вказує на ідеально чисту бетонну підлогу, що виблискує під світлом ламп.

— Ми знайшли тебе непритомного прямо тут.

Ми повільно йдемо вздовж куба.

Я простягаю руку, проводжу пальцями по його поверхні.

Вона холодна на дотик.

Лейтон каже:

— Одинадцять років тому, коли ти отримав Павію, ми прийшли до тебе й сказали, що в нас на руках п’ять