Читати книгу - "Борги нашого життя"

почали на нас так тиснути, що перетворились на загрозу для нашого існування…

— Ну з тим, що ніяк не реагували, я не погоджусь, — заперечно похитав головою наш господар. — Може недостатньо, але щось таки робилося… Я, мої друзі — ти думаєш ми не розуміли, куди все це йде?

— Якщо і намагалися, то робили не так, — докинув Грінспен.

— Ну так чи не так — але пробували щось зробити…

— Робили? — не стримався вже я. — Назви хоч одну дорогу, яку ти побудував.

Він насмішкувато глянув на мене:

— Я дивлюся, для тебе ідея-фікс — дороги. Ти знаєш, я навіть приблизно знаю чому. Наша спільна знайома якось прохопилася. Я тобі відкрию одну таємницю — та дорога, на якій колись зламалася швидка, що здається везла когось із твоїх родичів, — нині відремонтована. І знаєш, хто її відремонтував? Я. Їі відремонтував — я.

— Кхм, — тактовно кахикнув Грінспен. — Боюсь показатися занудою, але заради істини додам, що преса писала, ніби ви провадили ремонт доріг саме під вибори…

Наш господар різко обернувся до Грінспена, і на мить мені здалося, що його усмішка раптом набула обрисів оскалу. Проте лише на одну мить.

— Іноді мені здається, хай би що я зробив, — завжди знайдеться хтось, хто скаже, що я роблю все не просто так, — мовив він, скрушно похитавши головою.

— Можливо для цього є певні підстави, — вставив я.

Він нічого на це не відповів, лише простягнув мені тарілку з наїдками:

— Скуштуй ці тістечка, — запропонував, показуючи пальцем на якісь смаколики. — Реально смачні. І головне — ніяк не можу зрозуміти чому. Ніби все таке саме, як і в інших, бачиш, їх тут багато різних. А реально смачні лише ці. І нічого з цим не вдієш. Хтось скаже, що це несправедливо. А я скажу — таке життя. Хтось завжди буде кращим.

— Поза сумнівом, першими з’їдаються завжди кращі, — мовив я, демонстративно ховаючи руки за спину, аби не взяти тарілку.

— Здається, ми тут все ж зібралися, аби об’єднати наші зусилля, а не ще більше розсваритися — втрутився Грінспен.

— Так, це я від тебе вже чув. Але я ще хотів би почути про причину нашої зустрічі від нього, — мовив я, кивнувши головою в бік господаря.

— Ти знаєш, що мене в тобі, Андрію, завжди забавляло — мовив він, так само посміхаючись. — Я тобі ніколи не подобався, ти мені ніколи не довіряв, і головне — ти вважав мене винним у тому, що сталося. Але ти мене так і не вбив. Чому? Невже тобі справді просто не стало духу?

— Якщо я скажу тобі чому, ти все одно цього не зрозумієш, — стиха проказав я.

— Люди, — продовжував грати роль миротворця Грінспен. — Давайте все ж зосередимося на тому, для чого ми тут. На тому, які завдання стоять перед нами. Це ж мабуть вперше отак — щоб такі різні люди, з різних прошарків суспільства, вирішили зустрітися і переговорити, зрозуміти одне одного і про щось домовитись.

— Ти все правильно, Гриню, кажеш, але я б однаково хотів почути відповідь на своє запитання, а саме — чому ми тут? Для чого він нас насправді запросив? — не вгавав я.

Господар хитнув головою, погоджуючись із моєю вимогою.

— Можливо, справді прийшов час розказати. Я зізнаюся — ви завжди були мені цікаві. Це частково відповідь Андрію на твоє запитання, чому ми всі тут зібралися. Але є ще дещо…

Він на якусь мить замовк, певно для того, аби взяти зі столу бокал з червоним вином і зробити пару ковтків, повернувся до нас і, посміхнувшись, заговорив.

— Вперше у мене стріляли в шістнадцятирічного. Я йшов з училища, де навчався, і біля автобусної зупинки хтось вистрілив у мене із самопала. Майже мій одноліток, із сусіднього району, прийшов нам помститися за якусь давню образу. Йому було однаково по кому, аби з нашого району. Куля пройшла дуже близько від мого обличчя, мені навіть здалося, що я бачив, як вона пролетіла. Це був перший, але не останній випадок. У мене лишилося дуже мало друзів. Здогадайтеся, де вони? Підкажу — у місці вічного спокою. Так, у багатьох із них високі стели, де вони зображені на повен зріст зі своїми машинами, будинками, коханками і собаками. А знаєте чому я досі живий? Тому що свого часу я зрозумів одну просту річ — аби вижити у цьому світі, завжди треба знати звідки прийде удар. І хто його завдасть. Тому мені завжди були цікаві люди, ображені на мене. І спроможні, принаймні потенційно, на якийсь безглуздий вчинок. Ну от як ви, наприклад. І я скажу, ви мені навіть сподобалися. Мені було цікаво спостерігати за вами, як ви щось вигадуєте, сприймаєте це на віру, сваритеся між собою і знову миритеся… Коли я вирішив перезнайомити вас, я не думав, що буде так цікаво…

— Вирішили перезнайомити нас? — здається в один голос перепитали ми з Грінспеном.

— Так, — кивнув він. — Свого часу я сам почав підшуковувати людей, які були небезпечні для мене, які б могли мені щось заподіяти. Звичайно, я не міг пропустити вас. Андрія, що колись мало не вчинив на мене замах; Семена, що певно не забув про випадок зі своїм шефом і, можливо, мав щодо того якусь свою думку, зрештою тебе, Грінспене, з твоїми радикальними висловлюваннями про мене. Всі ви були у мене в колі підозрюваних, потенційних убивць, які будь-якої миті могли пустити мені кулю в лоба. Проте була тут і певна проблема, ось у цьому саме слові — потенційні. Крім,