Читати книгу - "Діамантовий берег"

— той вечір!

В цьому була вся Оля. Розробити стратегічний хід на п’ятнадцять днів наперед і махнути рукою на те, що буде ввечері!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Щоб збирати добрі огірки, мало навозити гною та мінеральних добрив. Буває так, що людина й гною додасть, і мінеральних добрив, огірки цвітуть, аж буяють, а зав’язі не дають. Біля них бджоли, джмелі, комахи різні роєм літають, а пуп’янки не зав’язуються, і огірків нема.

Щоб уродив добрий огірок, треба мати ще й добре насіння і не торішнє, а позаторішнє. А як позаторішнього нема, то слід торішнє насіння три місяці видержувати при температурі людського тіла. Це знають люди споконвіку, і добра хазяйка цілу зиму виношує на грудях торбочку з огірковим насінням.

Коли ще взимку головний агроном Хрисанф Іванович розповів про це хлопцям, то Кость аж підскочив:

— Я теж носитиму торбочку з огірковим насінням аж цілу зиму!

І справді — виносив!

Отож хлопці і зібрали такий урожай!

Тепер треба вже було готуватися до наступного року. Хрисанф Іванович ще вчора порадив приятелям залишити на насіння найбільші і найкращі огірки. Ех, скільки їх лежало навколо, як добре одгодованих кабанців! Побачивши одного такого кабанця, Кость скрикнув:

— А знаєш, Сашко? Я свого назву Кабаном. Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном. — Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: «Кабан».

— А я теж назву свого Кабаном, — сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко. — Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!

Хлопці недобре подивилися один на одного.

«Ще поб’ються, — подумала Люба. — У них розуму вистачить».

Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:

— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: «Здоровий, як лут!»

Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.

— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость. — От добре ім’я!

— Добре, та не твоє,— похмуро глипнув на нього Сашко. — Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.

— Ти диви, як здорово, — не вгавав Кость. — Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!

Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.

Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:

— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!

При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.

— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!

— А ми з усякого скла, — весело втрутився в розмову Сашко. — Тільки чогось смачненького…

— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи по пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!

Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.

Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.

Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.

Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!

По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.

По-перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками «Біломорканал». Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не «Любитель», а справжній ФЕД.

— Зніміть нас, дядьку, — сказав Кость, затягуючись «Біломорканалом», — бо нас ще зроду ніхто не знімав.

— А чого ж, зніму, — люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:

— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками…

— Це не клумачки, це справжні рюкзаки, — виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.

— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.

Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, Другу базу…

Прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:

— Там же хоч річка є?

— Є! Там Рудиця протікає,— випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста-пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.

— Ти диви! — вигукнув фотограф. — Ще ж, виходить, вона глибока така?

— Зовсім без дна, — дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів. — Кинеш, каменюку, гухне і тільки!

— Цікаво, — протяг Гарасимчук. — Цікаво. — І додав: — Казали мені, що у вас на річці на скелястому березі стоїть кам’яна