Читати книгу - "Стежкою легенд"

А грива так зсоталася, що годі й розплутати! Є тут над чим замислитись…

Підступи стаєнного домовика «викрив» радянський учений професор Петро Олександрович Мантейфель.

Якось П. О. Мантейфель почув, що кінь кидається в стійлі. Він швидко заглянув до стайні: кінь геть весь у милі і чимось дуже наполоханий. Зоолог запримітив маленьку хижу мордочку, що стривожено позирала на нього з-під скуйовдженої конячої гриви.

Ні, то був не дідько, а ласиця! Звірок з породи куниць, дуже маленький, та аж ніяк не найсумирніший хижак у світі.

Звірятко пірнуло під гриву, побігло по шиї коня й сплигнуло в ясла. Наступного дня П. О. Мантейфель знову почув шамотню у стійлі, швидко увійшов туди й побачив майже ту ж саму картину. Ласиця шмигонула в щілину. Обстеживши коня, П. О. Мантейфель помітив на його шиї під скуйовдженою гривою кілька крапель крові. То ось який «домовик» заплітає гриви коням!

Ласиці водяться у нас скрізь, за винятком північних островів І південних пустель. Живуть вони в горах і на рівнинах, у лісах і на полях. Ховаються, як звикле, в дуплах, під камінням, у пеньках, у кротячих і щурячих дірах. Залюбки оселяються ласиці в скиртах збіжжя, коморах, скотарнях, де багато мишей — їхньої улюбленої страви. Полюючи в стайні за мишами, деякі ласиці звикають злазити на коней, де шукають дуже своєрідний харч — кристалики солі, що лишаються на шкірі від випарів поту.

Завважимо, що ці незвичні ласощі полюбляють не тільки ласиці, але й багато інших тварин. Мавпи, наприклад, багато часу перебувають у традиційному «полюванні на бліх». Цей щоденний ритуал вони роблять із особливим запалом і ревністю… Спритними пальчиками мавпочка розчісує шерсть свого розімлілого від насолоди товариша, знаходить «блоху» і… відправляє її до рота. Колись гадали, що мавпи й справді шукають одна в одної бліх. Та виявилося, що в цих тварин майже не буває паразитів, і шукають мавпи не бліх, а кристалики солі, до якої вони дуже ласі.

Канадський зоолог Мак-Кауен повідомив ще про одне дуже дивне спостереження: він двічі бачив, як олень вилизував сіль із… шерсті зайця.

Можливо, полюючи за сіллю, деякі ласиці приохотилися, прокусивши своїми гострими зубами шкіру коня, злизувати крапельки крові. Так поводяться вони зі своєю великою жертвою — крільми, тетеруками, голубами. М'ясо цих тварин ласиця, як правило, не їсть, а вдовольняється лише злизаною кров'ю. Природно, що кінь скаженіє і намагається скинути зі спини маленького ката. Щоб міцніше втриматися, ласиця залазить в гриву. Бігаючи туди й сюди у волосяних джунглях, звірятко геть переплутує волосся.

Цікаво, як то маленький хижак своїми кволими лапками може збити з гриви коня ковтун? Та хто тримав удома білих мишей чи ховрахів, той знає, що, не володіючи мистецтвом прядильника, ці крихітки, бігаючи по ваті, швидко (за одну ніч) заплітають її у скрутінь. Те ж саме виходить і з гривою коня, коли метка ласиця уподобає її для своїх нічних прогулянок.

ВІДЬМИНІ КІЛЬЦЯ

Коли зайшла мова про домовиків, то доведеться, мабуть, трохи розповісти й про відьом: кілька незвичайних явищ з життя рослинного царства нашої природи забобонні повір'я пов'язують з їх іменами.

Ось на лузі на узліссі стоїть лісова «карусель». Широким колом щільно, один за одним вишикувалися гриби. Обабіч, ззовні і зсередини, зеленою огорожею оточує їх розкішна трава.

Це відьмині кільця. Тричі окреслила відьма магічне коло, закляття прочитала: «Хто білогорючий камінь алатир із'їсть, той мою замову здолає», — і виросли за її примовою три кільця грибів і трав. Посеред кола то й мітла на ньому. Кому випадало їздити на Далекий Схід Великою сибірською магістраллю, той, милуючись із вікна поїзда пишнотою тайгових лісів, не один раз, мабуть, помічав безліч сухих сірих мітел, які примітно вирізнялися з-поміж зелених гілок модрин і ялиць. Проклятущі відьми — стільки дерев понівечили!

За вікном буяє зелений океан, зімкнутими рядами підступили до самісінького насипу полчища дерев-бога-тирів. Скільки ж тут, коли порахувати, відьминих мітел! Зважте на колосальний обшир наших тайгових лісів! Треба гадати, лише Сибір виготовляє відьминих мітел більше, ніж потрібно для відьом усього світу.

Що ж воно таке, оці дивні мітли?

Ракові пухлини дерев! Під корою, в тканинах дерева, поселяються збудники раку — грибки-паразити.

Частина враженої раком деревини відмирає, вцілілі тканини розростаються, набираючи примхливої незвичної форми. Гілки ялиці, наприклад, уражені грибком, дають густі сторчові паростки, схожі на віники. Кора їхня здута у вигляді губки, деревина недорозвинена, бруньки набувають незвичайної форми і розпукуються куди раніше, ніж бруньки на нормальних пагонах. Листя на відьминій мітлі недорозвинене, швидко в'яне й опадає щороку, в той час як на здорових гілках «вічно зеленіє» протягом шести-восьми років. За кілька років мітла відмирає, сохне, і тоді серед зелені ялиці вона вирізняється волохатою темною омелою.

Мітлоподібні пухлини розростаються на багатьох деревах: на сосні, модрині, букові, дубі, ольсі, березі, акації, фісташкових кущах, на грабові та барбарисі.

Бувають пухлини й іншого роду. На листях незабудки, наприклад, під впливом паразитичних грибків утворюються золотаво-жовті і жовто-червоні бульбашки. На альпійських трояндах під дією паразитів розвиваються рум'яні «яблука», соковиті й солодкі на смак. Дивні «овочі» дозрівають напрочуд швидко: ростуть не щоднини, а щогодини — за 24 години по зараженню листя грибком пухлина досягає в поперечнику вже два — два з половиною сантиметри. А згодом вона збільшується до розмірів невеличкого яблучка.

Усім відома капустяна кила, яка іноді повністю знищує врожай капусти, — теж ракова пухлина (іноді завбільшки з людську голову!) кореня капусти. Хворобу викликає так званий слизовий гриб пласмодіофора. Довгий час капустяна кила була загадкою. Існувало кілька теорій, які пояснювали таємничу капустяну хворобу, аж поки наприкінці минулого століття російський учений, академік М. С. Воронін, класичним дослідженням довів, що справжній винуватець захворювання — паразитичний гриб.

Усі знають, що брусниця цвіте білими квітами. Та іноді вона цвіте криваво-червоними