Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.

— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.

Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.

— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.

— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?

Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.

Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.

З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.

— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.

Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.

Наблизився до столу. Я схопився на рівні.

— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…

Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…

Критика його вже звучала як музика.

Прохоренко… Як же мені кортіло висловити йому свою учнівську вдячність, свою шану і повагу до його таланту. Більше того, я дивився на нього, як на людину, що воскресла з богеми, зуміла порвати з минулим, рішуче відцуралася і від «зеленого змія» і від друзів, що, пустившись берега, і його мало не втопили в триклятому Зіллі. Вже другий рік він і краплі не бере в рот. А раніше… Раніше вважався далеко не рядовим завсідником славгородських погребків.

А познайомився я з Прохоренком на першому курсі. І досить цікаво. Приймав він у нас залік. Поставив запитання — і до мене:

— Та-а-ак… Кепські ваші справи, юначе…

Чому кепські? Я ж учив! Ну, хай не знаю практичного життя газети, бо вступив до університету після школи, але ж теорію визубрив!.. Знаю від «а» до «я». Похололо на серці. Це ж перший залік у житті. Що коли не складу? Можуть і з факультету витурити!..

А він гне своєї:

— Таким чином, ви не читали постанови про редактора газети «Красний Север» товариша Задова…

Ця постанова була його «коником». Може, не сама постанова, бо вона суттєва й важлива, а прізвище редактора.

І хоча відповідав я зовсім про інше, він усе ж звів кепкування наді мною до цієї постанови.

— Значить, не знаєте, що утнув товариш Задов?

Бере в руки заліковку, розгортає.

— Стійте! — іронія з його слів одразу злітає. — Білокрил, Білокрил… Це ваш матеріал сьогодні опублікувала вечірня газета?

— Я… подавав, та ще не знаю… не бачив…

— То ви ж молодчина!

Молодчина — це я.

Поставив залік. Правда, зауважив:

— А газети треба читати.

— Журналісти в таких випадках кажуть, що вони самі їх роблять…

— Так, — йому сподобалася моя винахідливість, — але ж ви ще студент. Вам треба читати. Обов’язково!

…Кортіло мені нагадати Максимові Петровичу і про Цей випадок. І передати думку студентів про нього: справжній газетяр. Не кожен викладач має честь удостоїтись такого визнання серед загалу. Кортіло сказати і про його книжку, що вийшла цього року, чим вона мені сподобалась. Та побоявся, аби моє виявлення почуттів не розцінив він як підлабузництво.

День скінчився невдало: Варя потім повідомила не зовсім приємну новину:

— У Олі є хлопець.

— Ну, то й що?! — сказав я байдуже. А все ж через певний час спитав: — Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що в Олі…

— А-а-а… Листи одержує «до запитання», ходить на міжміський переговорний пункт… Та й так видно.

Поживу — побачу.

Сиджу в Очакові, «біля самого синього моря»: при їхав у відрядження. Жнива почалися. Мене зняли з спортвідділу і кинули «на прорив» до сільськогосподарського.

На берег набігає голуба хвиля і з шурхотом розкочується по піску… Під її плескіт і звуки акордеона піонери роблять зарядку.

— Раз-два-три… Раз-два-три, — диригує дитячими вправами фізкультурник.

Верчу в пальцях оксамитового ведмедика, а чую голос Варі:

«Ти ж її не любиш. Скажи, що не любиш…»

На тлі моря біліють чайки. Наче дівочі долоні. Наче Олині долоні…

Кидаюсь з розгону в хвилі — над головою іскрами спалахують бризки, вода холодним вогнем обпікає тіло і найперше бажання моє — вискочити назад, на берег але за мить стає тепліше, і вже ні про що не хочеться думати, а тільки — пливти, пливти, пливти…