Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

стрічка півтораметрової змії. Вона уже занурила трикутну смертоносну голову під воду і направлялась туди, де падала тінь і дно видавалося майже чорним.

Не тямлячи себе, Марта рвонула назад і понеслась коридором. Сходами у супроводі одалісок статечно піднімався Даві. Першою за ним дріботіла Селіла.

— Даві! Даві! — закричала Марта і кинулась до нього.

Тільки цей голос змушував його забувати про горду поставу. Збентеженим птахом летіла до нього Марта і кликала на допомогу:

— Даві, там Омо, змія, пама… Її вкусила!

Поруч тихо ахнули жінки і лише Селіла закричала гортанно, і тому приглушено, з майже зміїним шипінням:

— Це ти повинна була вмерти, а не Омо!

Темношкіра красуня заметалася в істериці, рвала на собі волосся і сипала прокльони:

— То ти, біловолоса гадино, в усьому винна! Через тебе забув про нас наш повелитель! О, Даві, ти не кличеш більше ні мене, твою улюблену. Селілу, ні іншу жінку на своє ложе. Без нас проводиш ночі, не любиш нас, не даєш щастя понести від тебе…

— Досить! — гнівно вигукнув Даві. Він віддавав накази, тримаючи за руку Марту, яку трясло з переляку.

По сходах уже тупотіло з десяток охоронців. Вони бігли туди, де залишилася мертва Омо.

— Я піду з ними! — рвонулась Марта. Та Даві не відпустив, вів за собою.

— Пусти мене, пусти! — пручалась Марта. — Я не збиралася забирати тебе у коханок!

Даві таки вловив щось у погляді Марти (невже побачив там своє приречення?) і відпустив дівчину.

— Омо! Омо! — впала навколішки біля маленької подруги Марта. (Тіло дівчинки уже витягли з басейну довгими палицями, перенесли до кімнати і тепер спускали воду).

Тулила до себе легке, ледве-ледве набубнявіле жіночими обрисами тільце, гладила мокре волосся, обціловувала таке миле личко.

Охоронці оточили басейн, у найтемнішому закутку якого, скрутивши кільцями розцяцьковане тіло, притихла змія. То була й справді величезна пама, або стрічковий крайт, нерідка гостя як тут, так і у їхній південно-східній країні. Зір її вдень притуплений і вона має звичку ховатися від спеки у людських помешканнях.

Зовсім недалеко, у спальні під ліжком, Селіла залишила у маленькій кліточці мишу, а її кинула черед вікно у купальні, і пама чекала темряви, щоб добратись до неї, знищуюючи по дорозі усе, що перешкоджало, що бодай раз дихнуло чи зітхнуло… О, як збуджувало її апетит попискування миші… Але скрізь було так сонячно, що пама вирішила перечекати у темному, прохолодному закутку басейна. І вона вбила ту істоту, котра не дала їй спокійно подрімати до перших сутінок.

Воду спустили і тепер пама насолоджувалася холодним мокрим каменем. Сильніше скрутилась, утворивши ще одне кільце, на яке поклала голову і завмерла, думаючи про вечерю… Тільки десь там, за межею сонячного світла, вовтузилися люди. Чи не заберуть її вечері?

Двоє охоронців привели Селілу. Свою приреченість відчула і зрозуміла, коли Даві глянув на неї умертвляючим поглядом. І не було їй прощення і помилування, скільки б не цілувала йому ноги.

— Ти принесла сюди паму, а тепер — віднеси геть!

Знесилена люттю, із залишками піни на губах, майже не сповна розуму, зійшла Селіла у басейн. Як сліпа, простягла ліву руку вперед.

Пама насторожилась: знову тепла хвиля так п’янко завібрувала зовсім поруч. Це до неї хтось наближається і позбавляє мрійливого спокою. Треба боронитися!

Короткі, смертельно отруйні ікла прокусили тепле тіло ворога. Пама вводила зуби декілька раз в одне й те ж місце, вприскуючи в ранку повторні дози отрути. Вона жувала б і жувала, та холоднеча, якою війнуло від ворога, змусила паму податись туди, де було темно і вогко. Холодний ворог ніколи її не цікавив…

Даві з кишені витяг маленький сріблястий пістолет, прицільно вистрілив, розриваючи розцяцьковану стрічку змії на криваві шматки.

Охорона не зрушила з місця. Рука їх повелителя справедливо покарає кожного, хто зазіхне на його власність!

Марта влетіла до басейну, коли Даві зробив останній постріл. А глянувши на бездиханне тіло Селіли, обсипане кривавим місивом пами, тихо зойкнула і втратила свідомість.

13

Ніколи такого не було, щоб Теодора Ероута обвели навколо пальця. І хто?…

Зі злості Тед ладен був сам собі вцідити у чоло. Ну, не дає він ради зі своєю домашньою хвойдою, але їй металевого пояса цнотливості чіпляй-не чіпляй, все одно знайде спосіб і виповзе з нього. На неї Тед уже плюнув. Але щоб така нескладна справа вислизнула з рук, коли він уже бачив браслет і відчував запах золота…

З нього оте довгоноге дівчисько зробило гвалтівника так, наче увесь час доводилось їй виконувати цю роль. А він, Ероут, потрапив у вміло розставлену сітку і — маєш! Його серед ночі викинули геть як останнього блудливого пса. І хто? Хто? Той справжній сексуальний маніак Даві, котрий погодився відразу привласнити собі українку, щоб потім трахати досхочу.

— Хоч куди ви мене везете?

Не раз вигукував це запитання, однак ніхто жодним словом не озвався і не зронив ні слова, ні жеста. Перелякано вдивлявся у темряву — чи блимне хоч там якийсь вогник? Незабаром ця ознака цивілізації замиготіла на обрії і Ероуту відлягло від серця — його не везуть казна-куди, вони наближаються до берега.

Як тільки Теда вивели на землю, човен вуркнув і пішов у зворотному напрямку, залишивши Ероута серед ночі на пустому піщаному березі. І тепер Тед посилав громи і блискавки на голову українки, яку треба було таки придушити власними руками, і тоді дівчисько не витримало б мученицького удушшя — все б сказало…

Ероут побрів