Читати книгу - "Полуничний сезон"

«Хоч як воно там, — думав інспектор, — а генеральний директор зовсім не ліберал, як мені здалося. Вміє наполягти на своєму, підлеглих тримає в кулаці і на їхню думку не зважає».

Скуратівський і Турчин дісталися в район надвечір. У райвідділі на них чекав Кривошиєнко. Був, як завжди, чисто поголений, підтягнутий, очі нетерпляче поблискували, проте говорив неквапливо.

Сиділи в кабінеті начальника райвідділу. На повних майорових губах блукала зверхня посмішка. Інколи він замислювався, нікого не слухав і ні на що не дивився.

— Я, як було домовлено, зустрівся з багатьма людьми, — доповідав дільничний. — Тепер не зосереджувався тільки на рибалках, і цього разу вдалося встановити, що Захарченко обхитрив нас. Він не пролежав весь вечір у садку. Його бачили на стежці, яка веде до ставка.

Скуратівський після цього повідомлення пожвавішав, але мовчав. Лівончик також чогось вичікував.

— Ви розмовляли із Захарченком? — запитав Турчин.

— Ні.

— Хто його бачив на тій стежці?

— Двоє молодих людей, хлопець і дівчина.

— Він їх помітив?

— Навряд. Вони стояли під кущем безу. Йдучи до ставка, Захарченко часто оглядався й прислухався.

— А скажіть, будь ласка, — подав голос Скуратівський, — той кущ далеко від берега?

— Метрів за триста. Звідти вночі побачити, що робиться коло ставка, не побачиш. А от якби хто кричав, неодмінно почули б.

— Як поводяться заготівельники зараз?

— Біля ставка більше не з'являються. На пункті теж довго не затримуються, як було раніше.

— Зрозуміло.

Запала тиша. Першим її порушив Лівончик:

— Що й казати, заготівельники не такі святі та божі, як думалось. А тут іще Захарченко зі своїми ревнощами вплутайся. І все ж осмілюся наполягати на своєму: вбивства не було. Воловик не настільки був п'яний, аби його можна було втопити без шуму.

— А ви не допускаєте, що в горілку могли підсипати отруту?

— Допускаю. Але в легенях була вода.

— І все ж аналіз крові не завадив би…

— Це зробити і зараз не пізно. Тільки прошу зважити, — наполягав начальник райвідділу, — рибалка бачив, що Воловик у воду заліз сам. І був там довго, до того ж сидів тихо. Я допускаю, що він уже тоді пішов на дно.

— Можливо, його потяг Захарченко? Отже, треба за будь-яку ціну дізнатися, чи не бачили його на глобівському березі.

Захарченко, почувши, що від нього вимагають сказати правду, де був того пам'ятного вечора — в садку чи на березі ставка, обм'як і ніби захолов на стільці, затиснувши руки коліньми.

— Якщо не станете відповідати, — говорив слідчий обласної прокуратури, — ми змушені будемо вам улаштувати зустріч із людьми, котрі бачили вас на стежці, що веде до ставу. В такому випадку про це знатиме все село. Вам таке подобається? Мовчите. Що ж, — слідчий звів очі на Турчина, — розпорядіться, щоб запросили свідків.

Захарченко зіщулився ще більше, ніби на нього вилили холодну воду.

— Не треба. Я все скажу. — Дістав хустину й витер спітніле обличчя. Руки все ще тремтіли, і він стиснув їх коліньми. — Я тоді, як дістався свого двору, побачив, що вікна не світяться. Почекав трохи, потім своїм ключем відімкнув двері і зайшов у хату. Юлі не було. Я знову замкнув двері й заліг у саду. І скільки там лежав, стільки й пекло мене: жінка веселиться, а я пантрую темні вікна. Я знав, що заготівельники найчастіше збираються на березі ставка, на Солонці, і пішов туди. Пора вже була пізня, то я не думав, що мене бачили. Виходить, помилився, — Захарченко зітхнув і замовк.

Турчин відчув, як увесь розслаблюється: невже так просто?

— Закінчуйте, чого ж ви! — підганяв Скуратівський.

Експедитор іще раз зітхнув і продовжував:

— Заготівельники сиділи під вербами. Між ними не було ні моєї жінки, ні Воловика. Я й скипів: вони десь удвох. Але тут із води вилазить один Воловик. І хоч скільки я слухав, але не чув, аби у ставку ще хтось був. Я знову гайда додому. В хаті все ще не світилося, та соломини, яку я встромив у замкову дірку, не було. Значить, жінка заявилася. Стояв під вікном, слухав, аж у вухах дзеленчало, а хоч би тобі якийсь звук. Коли стало підбиратися до першої ночі, подався до мосту. Оце й усе, що тоді було.

— Про що розмовляли заготівельники, ви чули?

— Трохи чув. Все більше про жінок… Моєї Юлі й разу не згадали. Може, все то наговір? Вона в мене гарна, то багато хто заздрить.

— Вам видніше. А коли Воловик виліз із води?

— Точно не скажу, але десь перед дванадцятою, бо хутко після цього я пішов, побродив біля дому і згодом, як і домовлялися, вже був на мосту.

— З води більше ніхто не вилазив?

— Вилазив з очерету якийсь рибалка.

— Рибалка пішов додому, коли Воловик іще був у воді, чи коли він уже виліз?

— Воловик ще був у воді.

— Вам добре було чути розмову між заготівельниками?

— Я ж уже казав: не зовсім. Усе чув тільки тоді, як розмовляли голосно. Коли Воловик підійшов до них, вони спитали, чи холодна вода. Він відповів, що прекрасна.

Потім пили і знову балакали про жінок. Згадували якихось Лєну й Надю. Юля моя теж їм потрапила на язик, але ніхто нічого поганого про неї не сказав. Хіба що Моринець назвав її задавакою і такою, що викаблучується. Але хіба в цьому є щось погане? — Захарченко дивився на всіх благально. Турчин не витримав того погляду й опустив очі. Скуратівський сказав:

— А тепер поясніть, чому ви про все це не розповіли при першій зустрічі з міліцією?

Руки Захарченка затремтіли ще дужче, і він міцніше