Читати книгу - "Чорний вовк"

щілини на затоптаній дощаній підлозі і звірине лице чоловіка, що хропів.

А на світанку, коли зайшов місяць, Вовкові стало холодно. Він весь наїжився і скулився, мов їжачок. Та це не допомагало, мерзли ноги. Він жалівся, як дитина, тільки тихіше, скавучав і скаржився сам собі, Іноді засинав неспокійним сном і сукав ногами, коли здавалося, що його переслідують. А потім у сні перед ним з’явилася Ліза і почулося її гаряче дихання.

Вовк враз прокинувся.

На небі вже не було ні місяця, ні зірок. Воно набуло сірчано-жовтого кольору. Світало.

Лісоруб іще хропів.

Вовк засинав і знову прокидався. І снилась йому людина — найслабший і разом з тим наймогутніший витвір природи. Вовкові здалося, що він стискає її зубами за шию, таку огидно м’яку порівняно з шиєю дикого кабана.

Ніс у Вовка був теплий. Пес скулився, підібгав під себе лапи і тепер відчував на чорних своїх п’ятах власний гарячий подих. Але організм у собаки був дужий і міг перебороти будь-яку хворобу.

Вовк знову прокинувся — і цього разу не тому, що почув огидне хропіння свого хазяїна-тирана. Щось підказало йому: пробудись, прислухайся, будь уважний — на тебе чекає не біль, а велика радість. Слово «радість» досі було для нього чуже; років три тому бували в нього щенячі радощі — він не виразно пам’ятав широкі луки, що мирно спускалися до маленького струмочка, де бавилися вони з братами і сестрами, борюкалися з мамою, але потім мама раптом зникла, брати й сестри теж позникали, а від усієї радості лишилося брудне віконце, повернувшись до якого, він вив, і ніхто не приходив, щоб заспокоїти його. Так було з радістю.

Але три роки — надто давно для собаки, щоб він досі міг усе пам’ятати. Наче якась рожева завіса опустилася над минулим.

Чарівний це був світанок, наче витканий з бабиного літа, з павутинок, посріблених росою. Світилася кожна травинка, покроплена дорогоцінними краплинами, непорушно стояли сіро-білі ялини, мовчазні, заглиблені в себе, а небо дзвеніло якимсь особливо високим, але приємним тоном, наче хтось бив у велетенський барабан, обтягнутий шкірою бірюзового кольору. Людина не могла чути цієї високої ноти. Так само, як і звір.

Пробуджувались птахи. Дикий кабан перестав ритися в землі і шукав місця, де б лягти поспати. Він прислухався. Тишу боялись порушити і козулі. В прозорому ранку було чути кожен звук.

Отак і цей. Слабенький, як дитячий плач.

Вовк не прокинувся сам. Великий дух природи схилився над його вухом і прошепотів: «Прислухайся до голосу власної крові!» «Чую», — відповів він слабеньким носовим свистом. У носі від гарячки було зовсім сухо. Пес боявся, щоб цей приглушений свист не почув хазяїн.

Цей звук… тихий, ніжний, ласкавий… Це прокинулися троє Лізиних щенят. Захотіли пити.

Материнське молоко було набагато смачніше, ніж будь-яка інша їжа, якою підгодовували цуценят. Жирне коров’яче молоко ще сяк-так, а. все ж мамине солодше. От іще густа манна каша з цукром — це теж непогано! А риб’ячий жир не вартий доброго слова. А його треба випити найбільше!

Усім трьом уже давали й відвар з яловичини, змішаний з вівсяною кашею. Та найгірше — часниковий суп, яким звелів годувати їх ветеринар.

Ліза облизувала малих, перевертаючи їх з боку на бік. Вони вже вчилися гавкати, розрізняли навколишній світ по запаху і не вищали так огидно, як раніше. Коли ж мама зовсім одвернулася від них і молока не стало, цуценята страшенно розгнівались і кинулись кусати її. Це була не просто гра — це була перевірка їхніх здібностей. Лізі варто було махнути хвостом, і щеня летіло в куток.

Та ось дужчий з них видряпався на мамин бік і вже приготувався переможно гавкнути, — бо ще жоден з його братів не забирався так високо, — як раптом посковзнувся на гладенькій маминій шубі і шкереберть полетів униз. Проте малюк був одважного роду і не скаржився. Спробував тільки схопити маму за зморщений од сміху ніс. «Ну, ну!» — запротестувала вона, починаючи гніватись. Мати повинна оберігати свій авторитет. Хитнула головою — і цуценя зробило карколомний кульбіт. У його житті треба буде зробити їх іще немало, щоб мати міцний і гнучкий хребет.

Ліза повернула голову, почувши за сіткою сміх.

Собака дозволяла людям усе: лаяти її, карати, смикати за поводок, коли вона не слухалась, не дозволяла тільки одного: сміятися з неї. Цього Ліза не терпіла.

Вона зрозуміла, що це прийшов до її сімейного будиночка «пампушка» Штенцл, бо коли він ішов, стежка вгиналася під його кроками, хоч він і намагався ступати на носках. Штенцл приходив щодня, проте Ліза намагалася не приділяти йому великої уваги, щоб він не думав про себе багато. І ще тому, що через цього стокілограмового солдата Лізу давно вже мучила совість. Собака покусала Штенцла тоді, як він загрожував там, на горі, Вовкові… Та люди — створіння дивні, все у них якесь особливе і вчинки людей завжди відрізняються від того, що вчинив би на їхньому місці розумний собака.

Цей солдат, як видно, зовсім не сердився на неї.

Сніданок Лізі мали принести за годину, та Штенцл, який раніше так любив поспати, що часто запізнювався на перекличку, тепер вставав на годину раніше і потай приносив Лізі зайву пайку молока. А якби ветеринар побачив, що він дає цуценятам, у нього б волосся стало дибки.

Цього ніяк не можна було робити, бо порушувався точний контроль ваги, який провадив ветеринар.

— Але ж ветеринар — це… — І «пампушка» Штенцл дуже непоштиво висловлювався про ветеринара. — Бо в нього ніколи не було цуценят і він не знає, що це значить, — додав солдат.

Ліза з ним охоче погоджувалась, милостиво облизавши йому руку. Точніше сказати, вона просто лизнула Штенцла по руці своїм рожевим язиком, щоб не сказали, що вона невдячна. І нечутно промовила: «У мене вже давно страшенна спрага, чоловіче добрий».

— Щоб ти тільки не захворіла! — похитав головою солдат. Він сидів навпочіпки, і від цієї незручної пози у нього боліло все