Читати книгу - "Червоне доміно"

тоді, коли прибули машини і хтость повідомив, що сталося лихо.

— Хто ж це був?

— Я вже не пригадую.

— І ви точно пам'ятаєте, що до того моменту ви від крана не відходили?

Він якось ніяково посмикав свою краватку, однак, зустрівши погляд Вольфганга, опустив руку.

— Не знаю… можливо, я заходив до монтажного цеху, а може, й до їдальні. Так, пригадую. Я був за цей час у їдальні. Але недовго.

— З фрейлейн Зоммер?

— Ні. Сам.

— А ви не помиляєтесь, часом?

— На цей раз ні. Я, бачте, не дуже люблю їсти на самоті, тому я попросив колегу Зоммер поснідати зі мною, але вона відмовилась.

— Тепер іще одне запитання. Де саме ви друкуєте виробничу інструкцію про монтаж?

Доктор Козель вийняв якийсь аркуш Із папки, що лежала перед ним, і подав його Вольфгангу.

— На народному підприємстві «Художній друк». Адресу ви бачите отут, угорі. А хіба щось трапилось?

Вольфганг удав, що не почув запитання. Він пробіг очима лист і віддав його Козелю.

— Якої ви думки про інженера Зельхова?

— Про Карла Зельхова?

— Так.

— Вас цікавить моя думка як фахівця чи як колеги?

— Хіба це не те саме?

В голосі Вольфганга чулася роздратованість. Він терпіти не може, коли хтось має дві думки: одну для службового вжитку, а другу для приватних відносин. Але доктор Козель уже відповідав:

— Як фахівець я ним більш ніж задоволений. Він коректний, сумлінний, здібний.

— Одним словом, він має усі можливі добрі якості, важко навіть уявити собі кращі… Ви це хотіли сказати?

Доктор Козель ствердно кивнув головою.

— Так, саме це.

— Ну, а якої ви думки про нього як колега про колегу?

Доктор Козель втягнув голову у плечі і підняв обидві руки, наче здаючись невидимому ворогові.

— Гм. Що тут скажеш? Він трохи дивна людина, іноді навіть дуже дивна. Нема в ньому тепла до людей, і люди почувають це. Він завжди тримається трохи осторонь і, мабуть, лише зі мною інколи розмовляє про суто особисті справи. Річ у тім, що в нас обох одна пристрасть.

— Ах, так! Цікаво, що ж саме?

— Я захоплююсь мистецтвом, і він теж. У мене це, правда, суто поверховий інтерес. Я від усього беру потрошку, не зупиняючись на чомусь певному і, сказати правду, не дуже багато розуміюсь на цих речах. Зате Карл Зельхов — справжній знавець. Він витрачає на мистецтво кожну вільну хвилину, кожен зайвий пфеніг. До речі, нещодавно я через нього опинився в дуже неприємному становищі.

— Неприємному?

Доктор Козель ніяково посміхнувся.

— Так, а втім, не знаю, як ви на це подивитесь. Чи бували ви коли в «Маленькій винарні»?

— Не доводилось.

— Я там живу поблизу. Це чудовий ресторанчик, дуже затишний, має свій стиль. У кожній кімнаті там килими, світильники і картини. Репродукції відомих майстрів, є й сучасні твори. Як знайдеться у вас колись вільний час, раджу туди піти. Не пожалкуєте.

— І що ж ця винарня має спільного з інженером Зельховим?

— Зараз дійду. Одного разу я запросив його туди. Я, бачте, холостяк, і не люблю лишатися наодинці з собою. Просто потреба така, щоб навколо мене були люди, бо в самотині я починаю нудьгувати. Отож я запросив його. Випили ми по скляночці вина, трохи погомоніли про те, про се; раптом він почав придивлятися до картин, що висять там на стінах. Одна з них так припала йому до вподоби, що він одразу ж запитав, чи не можна її купити. Потім він ще двічі дзвонив з цього приводу в ресторан. Мені про це розповів старший офіціант. Ви просто не повірите, яка неприємна для мене вся ця історія.

— А що ж то за картина?

— Ах, якийсь зовсім невідомий художник. Карнавальний сюжет. Я б ніколи не повісив таке у себе в кімнаті.

— Карнавальний сюжет? І що ж саме там зображено?

— Ви будете розчаровані. Це червоне доміно.

Двері за нами зачинилися.

Ми стояли на подвір’ї, мене морозило. Як холодно раптом стало! З усього видно було, що цього року осінь настане рано. Та, зрештою, холод не страшний. Поки погода суха й сонячна, все гаразд. Погано буде тоді, коли почнуться дощі й тумани. Ярмарок під дощем — це вже нікуди не годиться.

— Що ти скажеш про історію з тією картиною? — спитав я Вольфганга. — Я щось не дуже розумію, що все це означає.

Він підняв плече і знов його опустив.

— Я теж. В усякому разі, історія досить своєрідна. Зараз ти підеш зі мною.

— Куди?

— Я ще не знаю.

Вольфганг перейшов двір, зупинився на кілька хвилин перед краном, потім попростував до монтажного цеху, побалакав з одним майстром, перекинувся парою слів з групою монтерів, засунув голову у віконце, де видаються інструменти. Звідти він знову повернувся до крана.

— Чого ти, власне, шукаєш? — спитав я. Мене трохи дратувало, що він оточує всі свої дії якоюсь таємницею.

Він скоса глянув на мене j весело підморгнув.

— А звідки ти взяв, що я чогось шукаю? Може, я просто хочу пересвідчитись, у якому стані зараз робота над краном?

— Щодо мене, то я зараз більше цікавлюсь тим, хто вбив Цибульку.

— І я теж, звичайно. Але, крім того, кран також мене цікавить.

— А може, ще щось?

— Молотки.

— Що-о?

— Так, ти не помилився. Я роздивлявся, скільки тут на території розкидано молотків. Чи ти, може, забув, чим убили Цибульку?

— Ні, звичайно, не забув, але,