Читати книгу - "Подорож на Місяць"

— Ніколл! Барбікен!

Він ждав з тривогою. Ніякої відповіді. Навіть жодного видиху, який би показав, що серця його супутників ще б'ються. Він знов гукнув. Мовчання.

— Чорт! — скрикнув він. — Наче вони попадали з п'ятого поверху сторч головою! Е! — додав він із своєю звичайною впевненістю, якої ніщо не могло порушити. — Якщо француз міг підвестися на коліна, то американці, безперечно, повинні схопитися на ноги. Але насамперед з'ясуймо становище.

Ардан відчував, як життьові сили хутко повертаються до нього. Кров заспокоїлася, кровообіг став нормальним. Ще кілька зусиль, і рівновагу відновлено. Йому вдалося стати на ноги. Витягнувши з кишені сірник, він черкнув його, запалив газ. Газовий приймач не був ушкоджений, газ не вийшов. Проте запах газу виказує його, і, коли б пахло газом, Мішель Ардан не зміг би водити безкарно запаленим сірником у просторі, сповненому воднем. Газ із киснем повітря утворив би гримучу суміш, і вибух її остаточно докінчив би те, що міг розпочати струс.

Запаливши газ, Ардан нахилився над тілами своїх товаришів. Вони лежали один на одному інертною масою. Ніколл зверху, Барбікен знизу.

Ардан підняв капітана, прихилив його до канапи і став міцно його розтирати. Це вправне розтирання привело Ніколла до пам'яті. Він розплющив очі, схопив Арданову руку; потім глянув навколо і спитав:

— А Барбікен?

— Кожному своя черга, — відповів спокійно Мішель Ардан. — Я почав з тебе, бо ти лежав зверху. Тепер візьмемося за Барбікена.

Удвох вони підняли президента Гарматного клубу і поклали його на канапу.

Барбікен, очевидно, постраждав дужче, ніж його товариші. На ньому була кров, але Ніколл заспокоївся, виявивши, що кровотеча не загрозлива і утворилася від дряпини на плечі, яку він зразу ж старанно обмив і перев'язав.

Однак Барбікен деякий час не опритомнював, і це лякало його друзів, що ретельно розтирали його.

— Він дихає, — сказав Ніколл, приклавши вухо до грудей раненого.

— Так, — відповів Мішель Ардан, — він дихає, як людина, що добре засвоїла собі звичку до цієї невпинної вправи. Розтираймо його, Ніколл, розтираймо сильніше!

Вони розтирали його тіло так міцно, що Барбікен, нарешті, прийшов до пам'яті. Він розплющив очі, схопив за руки обох друзів, і перші його слова були:

— Ніколл, ми рухаємося?

Ніколл та Ардан подивились один на одного запитливо. Вони досі не турбувалися за снаряд. Перша їх турбота була про мандрівників, а не про вагон.

— Справді, чи ми рухаємося? — повторив Мішель Ардан.

— Чи спокійнісінько лежимо на землі Флоріди? — озвався й Ніколл.

— Або на дні Мексіканської затоки? — додав Мішель Ардан.

— Ну-ну! — скрикнув Барбікен.

Припущення, висловлені його товаришами, швидко повернули йому свідомість.

Поки що не можна було сказати щось певне про положення снаряда. Відносна нерухомість і відсутність будь-якого сполучення з зовнішнім світом не давали змоги розв'язати це досить складне питання. Може, снаряд летить у просторі? Може, злетівши на момент угору, він упав потім на землю або у води Мексіканської затоки? Саме через незначну ширину Флорідського півострова здавалося цілком імовірним падіння снаряда в Мексіканську затоку.

Питання було серйозне й цікаве. Треба було розв'язати його якнайскоріше. Барбікен, схвильований, підвівся на ноги і, притулившись до стінки, почав уважно слухати.

Цілковита тиша назовні. Але товстої оббивки стінок було досить, щоб не пропустити жодного звука з Землі. Проте одна річ дуже вразила Барбікена: температура в середині снаряда була надзвичайно висока. Президент, витягши термометр з футляра, побачив: 45° за Цельсієм.

— Ми летимо! — вигукнув президент. — Ми летимо! Ця страшенна жара доходить до нас крізь стінки снаряда. Вона утворюється через тертя снаряда об шари атмосфери. Жара незабаром спаде, бо ми вже в безповітряному просторі. Тепер ми мало не задихаємося від жари, але потім нам доведеться зазнати лютого холоду.

— Як це? — спитав Мішель Ардан. — Хіба, Барбікен, ми вже за межами земної атмосфери?

— Безсумнівно, Мішелю! Слухай сюди! Тепер п'ятдесят п'ять хвилин на одинадцяту. Ми полетіли вісім хвилин тому. Якби наша початкова швидкість не зменшилася через тертя, шести секунд нам було б досить, щоб перелетіти сімдесят кілометрів атмосфери, яка оточує нашу землю.

— Безперечно! — підтримав Ніколл, — але як зменшується швидкість через тертя?

— На одну третину, — відповів Барбікен. — Це значне зменшення, але так виходить за обчисленнями. Отже, коли початкова швидкість становила одинадцять кілометрів, то при виході з атмосфери вона зменшиться до семи кілометрів. Ми вже тепер пролетіли цей простір, отже…

— Отже, — сказав Мішель Ардан, — друг Ніколл програв обидва свої парі: 4000 доларів, бо колумбіада не розірвалася; 5000 доларів, бо снаряд піднявся вище 12 кілометрів. Ну, Ніколл, програв — розплачуйся!

— Спершу перевіримо, — відповів капітан, — і тоді вже розплачуватимемось. Дуже можливо, що припущення й висновки Барбікена справедливі, і я програв свої 9000 доларів. Але мені спала на думку інша гіпотеза, яка могла б скасувати саме парі.

— Яка? — живо спитав Барбікен.

— А така, що з будь-якої причини порох не був запалений, і ми не полетіли.

— Ну, капітане, — скрикнув Мішель Ардан, — це гіпотеза, яку міг би хіба я висунути! Вона не серйозна! Хіба ми не були мало не вбиті струсом? Хіба я тебе ж не приводив до пам'яті? Хіба плече президента не позначене дряпиною через відбій?

— Усе це так, Мішель, але одне-єдине запитання.

— Кажи, любий капітане!

— Ти чув вибух? Адже він мав бути жахливий.

— Ні, — відповів Ардан, дуже здивований, — справді, я не чув вибуху.

— А ви, Барбікене?

— Так само не чув.

— Ну, то як? — спитав Ніколл.

— Справді, — промурмотів Барбікен. — Чому