Читати книгу - "Над Тисою"

є багато матеріалів, що характеризують водія розбитої машини. Так, йому не вперше вирушати в дальній рейс у п'яному стані. Скибан, звичайно, любив випити, але робив він це завжди вміло. Шофери, які працювали з ним, розповідали, що він здатний проковтнути за одним разом літр горілки і після цього, наче нічого й не було, вести машину по гірській дорозі. Не може бути сумніву, що загибель Скибана організована. Треба шукати того, хто це зробив.

Зубавін знесилився, спукаючись по стрімкому скелястому схилу ущелини. Він сів на камінь, важко дихаючи і витираючи залите потом обличчя. Відпочивши, закурив і, розганяючи рукою дим, заклопотано подивився вгору, на дорогу і міст, намагаючись уявити собі, як була інсценізована аварія. Очевидно, той, хто сидів у кабіні поруч із Скибаном, на підходах до мосту попросив водія зупинитися і потім оглушив його ударом по голові або навіть зразу вбив. Що зробив убивця Скибана після того, як заволодів машиною? Перейшовши на ліве крило, він круто повернув руль в бік провалля, витягнув до відказу важельок ручного газу, переключив важіль швидкостей на першу передачу і, відпустивши витиснену педаль зчеплення, спрямував грузовик на міст, а сам зіскочив на землю… Збивши поручні моста, машина з мертвим водієм звалилася в провалля. Поки долетіла до води, вона, мабуть, разів з п'ять перевернулась у повітрі.

Зубавін кинув недокурену цигарку і продовжував спуск. За кілька хвилин він стояв по коліна в крижаній воді перед купою зігнутого, понівеченого заліза і, хмурячись, кусаючи губи, дивився на мертвого водія, затисненого між розщепленою передньою стінкою кузова і пружинною стінкою шоферського сидіння. Велика, гола, з проломом на потилиці голова. Сиві брови над опуклими скляними очима…

Убитий був не шофер Скибан, а голова правління явірської артілі по виробництву меблів Стефан Янович Дзюба, якого дуже добре знав Зубавін. Шофера Скибана не було під уламками грузовика. Не було його слідів і на березі річки, на сніжній цілині. Відбитки його чобіт були знайдені нагорі, на дорозі. Собака, пущений по сліду, привів до автостради і далі виявився безсилим.

Кларк оселився на південній околиці Явора, на Степовій. Ця тиха, малолюдна вулиця, не освітлювана ночами, без бруку і тротуарів, мала одну особливість: усі її старовинні одноповерхові будиночки до самих димарів ховались у зелені виноградної лози, черешень і яблунь, тополь і лип, квітучого бузку і вишень.

Перш ніж потрапити в будь-який будинок Степової вулиці, треба обов’язково пройти через сад, виноградник або палісадник.

… Кларк пізно ввечері повертався додому. Вся Степова від краю до краю була повита мороком. Жодного освітленого вікна. В молодому листі лип і тополь шелестів дрібний, тихий, звичайний для Закарпаття дощик. У темряві ледь блищали свіжі калюжі.

Кларк повільно, з непокритою головою, жадібно вдихаючи нічне весняне повітря, йшов вздовж живоплоту. Китиці бузку і гілки японських вишень, важкі від води, пестливо хльоскали його по щоках, плуталися у волоссі, освіжали своєю прохолодою. Кларк відпочивав. Ой, яка це насолода — не озиратися, шукаючи погляду що підозріває, не напружувати до краю нервів, не маскуватися перед усіма і кожним, виконуючи важку роль веселої, задоволеної життям, заслуженої людини, фронтовика, який добре знає собі ціну, і водночас простого й скромного російського хлопця Івана Бєлограя…

Підійшовши до свого будинку, Кларк відчинив хвіртку і, переступивши поріг, зупинився. Ні, він не піде в цю задушливу, з одним вікном, з одним стільцем, з твердим і вузеньким ліжком кімнату, подібну до келії або тюремної камери. Цілу ніч, до солов'їних пісень, просидить у весняному саду.

Він навпомацки знайшов у темряві лавку, сів і, спираючись спиною об стовбур липи, підвів обличчя до неба, заплющив очі і посміхнувся. Чудово!

Приглушений обережний голос несподівано перервав блаженство Кларка:

— Добривечір, товаришу Бєлограй!

— Хто… хто там? — Тільки величезним зусиллям волі Кларк примусив себе не скочити з лавки.

— Це я, Скибан. Шофер… Не бійтеся. Живий Скибан, а не привид.

З-за куща бузку вийшов сутулий чоловік у непромокальному пальті і капелюсі. Він сів на лавку поруч з Кларком. Від нього тхнуло горілкою.

— Прошу вибачити, звичайно, за турботу, пане Бєлограй, але мені конче потрібно поговорити з вами.

Розмовляв він півголосом, майже пошепки, спокійно перекидаючи з долоні на долоню розкритий ніж, довгий і вузький, що сліпив Кларку очі своїм нестерпним блиском.

— Я радий, дорогий друже, що ти прийшов. Як справи? — спитав Кларк, удаючи, що не здивований появою Скибана і ніби не помічаючи небезпечної іграшки в його руках.

— Раді ви чи не раді, а я от узяв та й прийшов… І не піду, поки про все не домовимось.

— Щось трапилось? — занепокоївся Кларк.

— Не прикидайтеся, пане Бєлограй. Зі мною це зайве. — Він присунувся і штовхнув Кларка ліктем. — Не копай, як кажуть, іншому яму, сам у неї впадеш. Подумайте тільки, це бидло Дзюба, царство йому небесне, хотів мене на той світ відправити! Не на того натрапив! — він усміхнувся і ще раз штовхнув Кларка. — Вам тепер ясно, пане Бєлограй, з ким маєте справу? — і, не чекаючи відповіді, уже тверезо й діловито, тоном наказу сказав: — Слухайте мене уважно. Післязавтра у свій перший закордонний рейс вирушає комсомольський паровоз Василя Гойди. Вночі, над ранок, я заберусь під цей самий паровоз. У мене буде подвійний азбестовий мішок, в який ви мене впакуєте і замаскуєте під колосниковою решіткою паровозної топки в піддувалі. — Скибан помовчав, пробуючи нігтем лезо ножа і дивлячись на Кларка блискучими очима. — Запитання будуть?

Кларк сказав:

— Все ясно. Я забезпечу вас доларами і явкою.

— От; і добре, домовились! Люблю догадливих людей! На добраніч! — Скибан підвівся, простягнув Кларку руку і стиснув пальці так, що вони хруснули. — Не прорахуйтеся ще раз, пане Бєлограй!

— Виграв!.. Виграв!..

З такими словами слюсар Бєлограй вискочив в обідню перерву з червоного кутка паровозного депо. Він розмахував над головою брошурою