Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Ашот зневажливо посміхнувся:

— Лихо моїй голові, якщо ти мені згодишся!

Шушик докірливо похитувала головою. Погляд її, здавалось, говорив: «Недобре, Ашот, не треба бути таким злим».

— Чого ти на мене так дивишся? Вперше побачила?.. — розсердився Ашот, перехопивши її погляд. Хлопцеві здалося, що сьогодні всі настроєні проти нього, навіть Бойнах.

— Витягніть мене звідси, мої дорогі! — знову почувся плаксивий голос Саркіса.

— Як витягнути? Нема чим…

— Справді? — стурбувалась Шушик. — Хіба не можна канатом?

Перелякані очі дівчини були спрямовані на Ашота.

— Може, така можливість і є, та не тут вона, пішла до прихованих горіхів! — сказав він різко.

— Який ти безсердечний! Товариш гине, а ти горіхи згадуєш… Соромно!..

— Не горіхи, а душу його пригадую. Хай хоч тепер зрозуміє, що без товаришів, без колективу він ніщо.

Ашот відчув, що лють закипає в ньому знову, хвилями підкочується до серця. «Всі сьогодні вчать мене! — сердито подумав він. — Шкурник цей Саркіс! Дивись, яким став солоденьким. Аби шкуру свою врятувати!»

— Саркіс, ти завжди кажеш, що кожна людина сама для себе. Ну, й живи собі, що ж ти від нас хочеш?

— Неправильно я казав, Ашот-джан. Врятуй мене!.. — благав Саркіс.

Кругле обличчя Ашота розпливлося в широкій посмішці. «Що, пом’якшав?..» — здавалось, говорила ця посмішка. Нарешті, після довгої, впертої боротьби він досягнув того, що Саркіс покаявся. Хлопець відчув, як йому легше стає на серці.

— Повірити йому? — звернувся він до товаришів.

— Що зробиш, треба повірити. Коли б і не вірили, все одно витягти мусимо, — висловив свою думку Гагік.

— Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, — запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»

Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.

— Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! — розчаровано сказав Гагік. — Короткий!..

— Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! — порадив Ашот.

Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.

— Вихід один, — накидати під канат снігу, хай стрибає, — спало на думку Ашотові.

— Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, — зауважив Гагік. — Давайте згрібати сніг!

— А ви випробували цей канат? — боязко запитав Саркіс.

— Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, — заспокоював його Гагік. — Не бійся, не обірветься.

— Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини — не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, — втрутилася Шушик.

Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.

— Добре визволили б мій Паруйрового синочка! — невесело засміявся Гагік. — Це була б справжня «братерська» допомога.

— Бо взимку кора в карагача сохне, — виправдовувався Ашот. — А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.

Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.

Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.

— А я? — пролунав його плаксивий голос з-під урвища. — А для мене що ви робите?

— Ми пробиваємось у село тобі по допомогу, — знову в’їдливо пожартував Гагік.

— Ага, он що ви робите!.. Про себе тільки й думаєте… Ой-ой!

— Не реви! Ми працюємо й думаємо… Канат виявився непридатним, — спересердя сказав Ашот.

Увечері вени кинули Саркісові білку й вільшанку, а самі в поганому настрої повернулись у печеру. «Хоч би шкуру зберіг, щоб мій могли подарувати її Шушик», — думав Асо. Він і досі згадував своє вдале полювання. Таку вже чарівність воно має. І якою б мізерною не була здобич, мисливець не перестає думати про неї. А коли її забере хтось інший, мисливцеві здається, що тон забрав з собою і його серце.

Зібравшись біля вогнища, юні мандрівники боляче переживали свою сьогоднішню невдачу. Ще ніколи їх не охоплювала така безнадійність відтоді, як вони тут. Цього разу повинен був розповідати що-небудь Гагік, але він втратив весь свій гумор, йому не хотілося навіть говорити. Думки всіх крутилися навколо одного — як звільнити потерпілого товариша, до якого вже ніхто не відчував презирства.

— Гаразд, розповім, — нарешті вихопилось у Гагіка. І товариші почули кілька коротеньких історій, в яких основні події були присвячені падінню зі скелі.

Розповідав Гагік цього разу мляво, без настрою, і все-таки в його оповіданнях відчувалася та життєрадісність, якою наскрізь було просякнуте все єство хлопця. Змальовані ним події були трагічні, але закінчувалися щасливо.

— А може, зробити Саркісові якусь м’яку підстилку і хай стрибає на неї? — раптом перейшов на злободенне Гагік. — Набити наші сорочки сухим листям і послати, як подушки, одна на одну… Впаде на них Саркіс і не розіб’ється. А може… чекайте, оце так знахідка!..

Розповідаючи, Гагік весь час крутив у руках обсмалений з одного кінця довгий дубовий прутик. Він хотів зламати