Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

кінчайте справу з вашими «хіміками».

Юрій попрощався.

Вже на дверях з батьківською теплотою Вовченко додав, несподівано перейшовши на «ти»:

— Тобі, Юрію Сергійовичу, буде легше працювати, ніж нам — старим. Люди стають інші, і злочинів меншає… Та й хімія твоя все-таки ближче до наших справ, ніж, скажімо, географія, — всміхнувся він. — Без знання виробництва, техніки у нас тепер не обійтись…

На вулиці Юрій витяг з кишені зібганий рапорт і повільно розірвав його. «Треба буде — написати не важко», — ніби виправдувався перед собою. Хотів викинути паперові клаптики, затиснуті в жменю, але подумав, що вітер рознесе їх по всій вулиці, й засунув у кишеню.

Піднявши комір плаща, пішов назустріч рвучкому вітру до узвозу, що вів на Бессарабку[7].

Хто ж ви такий, валютник Жуков?

У колонію, де після суду відбував покарання валютник Жуков, Вовченко приїхав поїздом. Разом з ним з вагона вийшов дебелий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у темний костюм і прогумований плащ. Чоловік оглянувся і, на жест Вовченка, пішов слідом за ним.

Це був колгоспний бригадир Іван Петрович Жуков, якого Вовченко навесні сорок четвертого року, невдовзі після визволення Київщини, затримав за крадіжку посівного ячменю. Після амністії Жуков оселився під Харковом. Тепер, установивши адресу, підполковник зв'язався із своїм колишнім підопічним і запросив його приїхати.

Перейшли колію і лісовою дорогою попрямували до будівель, які визирали з-поміж високих сосон. Жуков ішов квапливим коротким кроком, намагаючись не відставати від Вовченка, і на його засмаглому обличчі все дужче проступало збентеження.

До колонії залишалось недалеко. Ось крізь дерева забовваніла сторожова вежа з вартовим, показався високий паркан, обплетений дротом.

Жуков мимоволі сповільнив ходу.

— Уже близько, — обернувся Вовченко, окидаючи його уважним поглядом. Підполковник розумів ту природну реакцію людини, яка назавжди покінчила з тяжким минулим, коли вона знову бачить загорожу з дротом.

Біля прохідної — ані душі. Черговий, упізнавши підполковника, відчинив віконце, взяв у Жукова паспорт і став виписувати перепустку.

Бригадир, насупившись, обводив поглядом оббиті залізом двері прохідної.

— Тепер, Іване Петровичу, натисніть на ось цю кнопку на одвірку, бадьоро промовив Вовченко.

Бригадир ступив до дверей і довго дивився на маленьку, непомітну з першого погляду кнопку, яка відкривала шлях тільки всередину, немов міркував, а де ж та кнопка, яка відкриває шлях назад.

— Ну, ну, Іване Петровичу, сміливіше, — підбадьорив підполковник і заспокійливо додав: — перед вами тепер усі двері будуть відчинятися. Бригадир нерішуче натиснув на кнопку — раз, другий. У дверях щось клацнуло, і вони, немов у казці, трохи прочинилися. Підполковник штовхнув їх рукою і пропустив перед себе Жукова. Пройшли у вузький загратований коридор, через який лежав шлях у зону колонії…

У невеличку кімнату оперативної частини конвоїр привів валютника.

Знайомтеся, — сказав Вовченко, кивнувши на бригадира. — Чи, може, ви вже знайомі?

Одягнений у синій робочий комбінезон, поверх якого було пов'язано фартух, пострижений, валютник тупо дивився на несподіваного гостя.

Незнайомі? Допомогти згадати? — посміхнувся Вовченко. — Я ж вам обіцяв, пам'ятаєте, що зустрінетесь із справжнім Жуковим. Отже, познайомимся ще раз, він показав рукою на бригадира. — Жуков Іван Петрович! А як вас відрекомендувати? Теж так само?..

Валютник мовчав.

— Значить, теж Жуков Іван Петрович? — Підполковник опустив руку. — А ви не впізнаєте, Іване Петровичу? — звернувся він до бригадира.

Той морщив лоба і не зводив пильного погляду з в'язня. Хвилювався. Губи його ледь-ледь ворухнулися, немов він збирався щось сказати, але не наважився.

— Пригадайте колонію. Сусідів по нарах… Та ви сідайте. — Він показав на стілець.

Бригадир сів. Звичайна обстановка кабінету: письмовий стіл, стільці, плакати на стінах, великий портрет Леніна та ще — зовсім по-домашньому — фіранки на вікнах, які затуляли грати, — потроху заспокоїла його.

— Сергій! — раптом згадав він. — Серьожо! — скрикнув він удруге радісно й водночас тужно. — Як же ти так? — похитав головою. — Знову в зоні?..

Вовченко не зводив пильного погляду з блідого обличчя валютника.

— А от прізвища не пам'ятаю, хоч убийте, — винувато поглянув на підполковника бригадир. — Здається, за золото сидів, казав, діло йому пришили…

Валютник байдужим, тупим поглядом дивився на бригадира.

— А постарів ти як, — по паузі додав Жуков. — І не впізнати, якби не роба та голова стрижена… Ех, Колима, Колима, — і тяжко зітхнув. — Помреш — не забудеш…

«Хто ж ви такий, Жуков? — напружепо думав Вовченко, поглядаючи то на справжнього Жукова, то на валютника. — Коли в'язень і далі мовчатиме, доведеться звернутися до архівів…»

— Ну, то все-таки скажете, громадянине Жуков-другий? — спитав Вовченко. — Хто ж ви насправді?

— Для чого цей театр, громадянине начальник? — опанувавши себе, перейшов на звичайний зневажливий тон валютник. — Де ви цю суку роздобували? Я його вперше бачу і дивитись не хочу.

— Може, ви не вірите, що це Жуков Іван Петрович. Покажемо і паспорт, — іронічно зауважив Вовченко і враз по тому, як заблищали очі в'язня, зрозумів, що допустив помилку.

— Паспорт? — відкопилив губу валютник. — Паспорти всі у ваших руках. Який схочете, такий і випишете. Завтра ви мені ще п'ятьох Жукових з паспортами приведете. Один скаже на мене Серьожа, другий — Іван, третій чортом