Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Та в курсі, в курсі. Давай, жду…

А на тому кінці трубку буквально кинули на апарат. Той, хто говорив, дійсно мав якусь портретну схожість із відомим магістром клубу «Что? Где? Когда?». Принаймні ніс та вуса виглядали переконливо. Щоправда, цей був кремезніший. Він підвівся і гукнув унизу:

— Кача! Бігом давай! Кажись, Облом його вичислив.

Витягнути «тетéшник» із-за тумби та перевірити про всяк випадок обойму було секундною справою. Кілька пар ніг прогуркотіли сходами, й одразу внизу завівся мотор. Хай йому грець! Он як воно буває… Удача — вона завжди десь поруч. Хоч би Облом не помилився. Усе, що станеться далі, його практично не хвилювало і було справою техніки. Про двох людей Монгола, які загинули у квартирі біля скверу Гагаріна, і про те, що, очевидно, цей хлопець не промах, він не думав. Себе він не мав звички рівняти ні з ким. Напевно, тому досі ходив живий і на волі. І він мав рацію, адже прізвисько отримав не лише за ніс та вуса, а й за олію у голові.

А двоє, навколо котрих розкрутилася така карусель, наче навмисне нікуди не поспішали. Борис дістав дискету і поклав її перед Олегом.

— Це одна з тих. Ніякої інформації на комп’ютері не залишати, — попередив він. — Добре?

Уся робота зайняла хвилин п’ять. Він облишив клавіатуру і випростався.

— Ну що?

— Нічого, — відповів Олег. — Я продивився.

— У чому ж тоді їхня цінність?

Олег знизав плечима.

— Не знаю… Можливо, всі вкупі вони мають якийсь сенс?

— Може, й мають, — погодився Борис. — Типу «на городі бузина, а в Києві дядько». Ну, гаразд. А що з пасвордом? У мене є підстави думати, що цю інформацію потрібно кудись для чогось ввести.

— Не виключено… — Олег наче не був, упевнений. — Можна вигадати і такий дивний пасворд. Але навіщо? Достатньо і двадцяти знаків або символів — і вже його підібрати практично неможливо, навіть за допомогою комп’ютерних програм.

— І все-таки теоретично таке можливо?

— Можливо.

— Тоді як знайти місце його застосування?

— Ну, це вже я не знаю… — Олег лише похитав головою, і в його погляді промайнула щирість. — Я лише гарантую, що на дискеті не залишилося нічого незнайденого. Наприклад, може, просто десь валятися ще одна дискета. Вставляєш її у будь-який комп’ютер, запускається програма і запитує в тебе пасворд. Не знаєш — бувай здоров…

— Навіть так… — здивувався Борис. — Ну а якщо все-таки інтернет?

— Чому ні? Це ж, по суті, та сама комп’ютерна система, просто надзвичайно потужна…

Опинившись у своїй стихії, Олег майже повністю опанував себе.

— А як на твій розсуд, де краще залишити якусь таємну інформацію — у комп’ютері, зачиненому, образно кажучи, підвалі чи в інтернеті?

— Як коли… — невесело посміхнувся Олег.

— Наприклад?

— Ну, наприклад… Інформація, прихована в якомусь автономному комп’ютері, підлягає знищенню — тобто її можна у прямому значенні слова розкурочити молотком. Буде пожежа — згорить комп’ютер — пасворд твій складний стане нікому не потрібним. А інтернет не згорить. Його не вкрадуть і молотком не розіб’ють. Надзвичайно надійне місце. Ось такий, припустимо, сенс.

— А якщо навпаки? — поцікавився Борис.

— Можна і навпаки. До інформації, захованої в інтернеті, в принципі, можна дістатись, якщо гарно постаратися. Будь-хто може отримати доступ. А до автономного комп’ютера… Не знаєш, де той підвал, — не знайдеш у житті, яким би крутим хакером не був… От і думай тепер сам, як воно надійніше.

— А як же до неї дістатися в інтернеті, — не зрозумів Борис, — якщо вона захищена, інформація та? Пасворд — ось він! — Він постукав себе по кишені.

— Усе залежить від навичок того, хто шукає.

— Тобто хакеру таке по зубах?

— Ну, можна і так сказати, — погодився Олег.

— У голові не вкладається… — зітхнув Борис. — Ну як можна… Ну, ти, наприклад, можеш увійти у цю гру, не знаючи пасворда?

Борис витяг із кишені знайому дискету з «вертольотиками».

— Ну, це взагалі фігня… — скривився Олег. — Таку парашу можна зламувати направо, наліво і навіть задом наперед… Скільки душа забажає. От глянь…

Захопившись, обидва на якийсь час забули про свої болючі проблеми. Олег весь час говорив, бігав пальцями по клавішах та жестикулював, не думаючи зараз, що саме той, хто сидить поруч, і є його головним болем. Борис же, мовчазний та зосереджений, також, очевидно, забув, що його головний біль ніколи не опиниться ось так — на відстані простягнутої руки, що його неможливо вирвати й викинути, як непотріб.

Під’їхавши, Друзь опустив скло і мовчки перезирнувся зі спільником.

— Там, — вказав той очима. — Сидять і зараз.

— Він?

— Точно. Якби просто з ментівським фотороботом порівнювати, то так-сяк… А ти прикинь — вони удвох стрілися…

— Що там всередині?

— Зразу навпроти вхідних через коридор двері. Здоровий зал — інтернет-клуб. Наліво, дальній куток. Там черговий, але пускає.

— Ну, харе. Іду «сфотографую» його. Народу багато?

— До хріна.

— Беремо на виході або далі — залежно від того, куди піде. Легенько штовхнемо — і в машину. Як піде у сквер — я сам. А ви не хлюпайте рилами. Глядіть, проколи тут не проходять — тіки живого. За мертвого вас потім самих… Обломе, ти прикриєш, коли що.

— Желєзно…

Він вибрався з машини і попрямував до дверей корпусу. З такою фізіономією інтелектуала гріх було не ходити по інтернет-клубах, до того ж чергового, про якого вів мову Облом, на дверях взагалі не виявилося.

— Надто все складно… — промовив Борис. — І надто сумнівно для реалізації.

Його співрозмовник промовчав.

— Ну якісь же існують загальновідомі принципи пошуку чогось потрібного серед цього хаосу?