Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

характеру. На мою думку, цим результатам не треба надавати жодного значення, бо сталася груба помилка.

Звертаю вашу увагу на цю помилку, бо я достатньо божевільний, щоб не обертати її собі на користь.

З повагою,
Річард Філіпс Фейнман

Результат: «Не годний. 4Ф. Медичні причини».

Респектабельний професор

Не уявляю, як би я жив без викладання. Коли в мене немає ідей, коли я не просуваюся вперед, мені потрібно якесь заняття, щось таке, щоб я міг собі сказати: «Зрештою, ти живеш, щось робиш, від тебе є якась користь». Це суто психологічне.

У сорокових роках у Принстоні я бачив, що сталося в Інституті перспективних досліджень з великими людьми, яких спеціально відібрали за дивовижний інтелект і видали їм по симпатичному будиночку в лісі — жодних студентів, жодних зобов’язань, нічого мирського. Ці горопахи вміють тільки сидіти і думати, еге ж? А їм жодна ідея не приходить. У них усі можливості робити щось, а ідей нема. Мені здається, що в такій ситуації тебе починає гризти або почуття провини, або червоточина депресії, ти починаєш переживати, що нових ідей нема. Але нічого не відбувається. Ідеї все одно не приходять.

Нічого не відбувається саме тому, що людина не займається справжньою діяльністю, немає якогось виклику. Немає контакту з експериментаторами. Не треба думати, як відповідати на запитання студентів. Нічого!

У процесі мислення є моменти, коли все прекрасно, приходять блискучі ідеї. Тоді викладання відволікає і стає найбільшим гемороєм у світі. А бувають набагато довші періоди, коли нічого вартісного на думку не спадає. Ідей нема, нічого не робиш, сидиш і тупієш. Навіть не можеш сказати собі: «Я хоч викладаю».

Коли викладаєш, доводиться обдумувати елементарні, добре відомі тобі речі. У цьому є свій інтерес і задоволення. Немає нічого поганого в тому, щоб продумати їх ще раз. Чи є кращий спосіб пояснити їх? Чи є в цій сфері якісь нові проблеми? Чи можеш ти сказати про них щось нове? Над елементарними речами не треба сильно ламати голову; нічого страшного, якщо не можеш створити щось нове, — того, що ти придумав раніше, для студентів цілком достатньо. А якщо вигадав щось нове, то радієш, що знайшов новий спосіб подивитися на знайомі речі.

З питань студентів іноді виростають нові дослідження. Студенти, буває, ставлять глибокі запитання, над якими я по-справжньому замислююсь. Немає жодної шкоди для моєї роботи від того, що я повертаюся до питань студентів і думаю, як на них краще відповісти. Студенти можуть і не розуміти ходу моїх думок, усіх тих матерій, над якими мені доводиться міркувати, але дотичними питаннями вони нагадують мені про ту чи ту проблему. А самому собі нагадати буває дуже важко.

Так що для мене викладання і студенти — рушійна сила життя. Я не прийму посади, яка дає привілей не викладати. Нізащо.

Але якось мені запропонували таку посаду.

Під час війни, коли я ще був у Лос-Аламосі, Ганс Бете влаштував мене в Корнельський університет на зарплату 3700 доларів на рік. Я отримав іншу пропозицію з більшою зарплатою, але мені подобався Бете, і я вирішив поїхати в Корнел: гроші мене не хвилювали. Бете завжди піклувався про мене і, дізнавшись, що інші пропонують більше грошей, домігся, що Корнел підняв мені зарплату до 4000 ще до того, як я почав працювати.

У Корнелі мені дали курс із математичних методів у фізиці і сказали, що він починається 6 листопада, якщо мені пам’ять не зраджує, я ще подумав — прикольно, що заняття починаються так пізно. Купив квиток на поїзд з Лос-Аламоса в Ітаку і більшість часу писав підсумкові звіти по Мангетенському проекту. Досі пам’ятаю, що працювати над курсом я почав у нічному поїзді з Буфало в Ітаку.

Треба уявляти, під яким тиском ми жили в Лос-Аламосі. Усе на максимальній швидкості, усі працюють дуже важко, усе робиться в останню хвилину. Тож у тому, щоб почати роботу над курсом у поїзді за день-два до початку лекцій, не було для мене нічого незвичайного.

Математичні методи у фізиці — ідеальний курс для мене. Саме цим я займався під час війни — застосовував математичні методи у фізиці. Я знав, які методи справді корисні, а які — ні. У мене був великий досвід — чотири роки я день у день займався всякими математичними викрутасами. Я систематизував різні математичні теми й методи, а ще в мене були нотатки, зроблені в поїзді.

Отже, сходжу з корабля на станції Ітака, несу, як завжди, свій важкий чемодан на плечі і чую голос:

— Таксі, сер?

Я ніколи не брав таксі: я був молодим хлопцем, грошей мало, чого мені вдавати когось іншого. А тут подумав: «Я ж професор, треба бути респектабельним». Зняв чемодан з плеча, взяв у руку і кажу:

— Так.

— Куди?

— У готель.

— У який готель?

— У який-небудь.

— Ви бронювали? Знайти номер непросто.

— Будемо їздити від одного готелю до іншого. Почекаєте мене.

Спробували готель «Ітака» — вільних номерів немає. Поїхали в готель

«Мандрівник» — немає вільних номерів. Кажу таксисту: «Немає сенсу їздити зі мною, це дуже дорого. Я краще прогуляюся по готелях». Лишаю чемодан у «Мандрівнику» і гуляю по місту в пошуках кімнати. Із цього видно, як добре новий професор Фейнман підготувався до цієї одісеї.

Я зустрів ще одного хлопця, який блукав по місту в пошуках кімнати. Виявилося, що знайти вільний номер просто неможливо. Невдовзі ми побачили якийсь пагорб і зрозуміли, що проходимо біля кампусу університету.

Ми побачили щось типу гуртожитку, якийсь будинок з житловими кімнатами, у відкрите вікно було видно ліжка. Наближався вечір, тож ми вирішити попроситися тут переночувати. Двері були відчинені, але в цілому будинку нікого не було. Ми зайшли в якусь кімнату, і той хлопець каже: «Та годі, давай переночуємо тут».

Мені ця ідея не дуже сподобалася. Мені це здавалося чимось типу крадіжки. Хтось же приготував постіль, повернеться і застане нас, будуть проблеми.

Ми вийшли. Погуляли ще трохи і побачили під ліхтарем величезну купу листя, зібраного з газонів, — була осінь. Я кажу: «Слухай! Можна залізти в це листя і переночувати тут». Я спробував, було цілком м’яко.