Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Але Борзов не знав, яким чином відчинити цю кляту скриню. Ніхто, крім самого бургомістра, не має до неї доступу. Блінов упевнений, що секрет замка розгадати неможливо, ї навіть відмовився від спеціальної охорони.

У цієї дивної скрині, розповідав Микита Кузьмич, немає навіть щілини для ключа, а стальні стінки такі товсті, що їх не розплавити автогеном.

Залишається одне — розвідати сам укріпрайон. Встановити, де будуються доти, і нанести їхнє розташування на карту.

Але як туди проникнути? Там, де йдуть роботи, кожна людина на обліку. Стороннього одразу ж затримають. Якщо не розстріляють, то примусять працювати, а втекти звідти майже неможливо.

На світанні Колесник зайшов до Дудникова, розбудив його, присів на тапчан в кутку землянки і мерзлякувато простягнув руки до грубки, в якій дотлівав жар.

— Чого блукаєш? — запитав Дудников, запалюючи цигарку.

— Не спиться…

Помовчали. Дудников дивився на маленьке віконце під стелею, складене з кількох шматочків скла, на промені сонця, що вставало з-за лісу. В місті до війни йому рідко доводилося бачити схід сонця. А тепер він уже звик до цього, але часом все ж милувався сяйвом нового дня.

Колесник зненацька схопивсь, ударився головою об сволок і від цього ще більше розлютився.

— Невже ми нічого не придумаємо? — крикнув він. — Не може бути! Не може бути! Треба знайти якийсь вихід! Ми мусимо туди проникнути! Я б сам пішов, але з моїм зростом туди не потикайся — за кілометр побачать…

Дудников палив і мовчки спостерігав Колесника. В дитинстві він був, мабуть, таким, як Миколка Охотников, — хоробрим, кмітливим хлопчиною. Виріс — дядько ого-го! П'ять пудів залюбки виважує. А от збереглася в ньому якась дитяча безпосередність.

Раптом Дудникову згадалась учорашня розмова з Миколкою Охотниковим. Розповівши, як він побачив батька в машині, хлопчик почав просити, щоб йому дозволили піти туди, куди повезли полонених. Звичайно, Дудников відмовив. «Ні, ні, дурниці, — подумав він. — Це неможливо».

Але пізніше, проходячи повз конов'язь, він побачив Миколку, який гаряче переконував у чомусь Колесника. Хлопець розмахував скреблом, показував кудись убік, а Колесник, трохи згорбившись, слухав уважно і похмуро.

Помітивши Дудникова, Миколка зніяковів і одвернувся до коня, який стояв і жував листя.

— Дудников, підійди-но сюди!.. — гукнув Колесник і помахав рукою. — Ти чуєш, про що він просить?

— Вже чув і заперечую!.. — відповів Дудников.

Миколка різко обернувся, в його очах блиснули сльози:

— І ви недобре чините… Дуже недобре!.. Я хоч подивився б, що вони з батьком робитимуть!..

— А куди б ти сам пішов, цікаво знати? — розсердився Дудников. — Дурниці!

— Не сам, а з Вітею, — заперечив Миколка. — І нічого з нами не станеться. Я тут усі місця виходив. Ми з батьком багато бродили. Рибу ловили разом…

Колесник глянув на Дудникова.

— Ну добре, чисть коня, — сказав він Миколці, — а я подумаю… Ходімо, Дудников.

Коли вони відійшли далеченько і Миколка вже не міг їх почути, Колесник похитав головою:

— Боюся, втече хлопець. Видно, дуже любить батька!..

Дудников зітхнув:

— Та-ак… Це можливо…

Вони зачинилися в землянці і довго обмірковували запропонований Колесником план, намагаючись передбачити можливі труднощі.

Вже зовсім смеркло, коли Колесник виглянув із землянки і наказав партизанові, який проходив поблизу, прислати до нього Миколку і Вітю.

Хлопці прибігли. Колесник запросив їх сісти і присунув на край стола відкриту банку згущеного молока — єдині ласощі, які йому пощастило дістати.

Миколка скромно відмовився, а Віктор присів на табуретку далі від стола, хоч із солодощів він понад усе любив саме згущене молоко.

Вмостившись, хлопці притихли. Колесник сказав:

— От що, хлоп'ята! Ми покликали вас сюди, щоб поговорити з вами. Навіть не поговорити, а разом подумати… Справа, яку ми хочемо доручити вам, серйозна. Скажи, Миколко, якщо підеш звідси кілометрів за тридцять, не заблудишся?

— Ні. Хоч зав'яжіть очі!

Колесник усміхнувся.

— А завдання таке… Вам треба якнайближче підібратися до тих місць, де перебувають полонені. З'ясувати, який це район. Здалеку подивитися, чи дуже його охороняють. Зрозуміло?

— А як же батько? — запитав Миколка, і його бліде обличчя вкрилося рум'янцем. — Виходить, я його не побачу?

Дудников похитав головою:

— Ні, тобі це не вдасться. І давайте, хлопці, домовимося: якщо туди, де розміщені полонені, наближатися небезпечно, зразу ж повертайтеся назад. Не рискуйте!

— Підете з клуночками, — вів далі Колесник. — Якщо затримають — кажіть, що йдете до родичів у Білгород. І довідки вам дамо по всій формі, ніхто не підкопається. — Він підвівся. — Ну от, поки що все. А зараз ідіть спати. Такі справи з ходу не роблять. Треба все добре обдумати.

Хлопці пішли, але майже цілу ніч від хвилювання не могли заснути. Вони поклялися один одному бути разом до останнього і виручати, якщо хтось з них потрапить у біду.

Біля Віті стояла банка із згущеним молоком — подарунок Колесника, який догадався, що хлопець любить солодке. Але банка так і залишилася повною…

Розділ двадцятий
ПЛАН УТЕЧІ

Спочатку Олексій Охотников вирішив, що їх везуть у місто, до рову, на розстріл. Так було з полоненими сусідніх бараків. Це у гітлерівців називалося «очисною» операцією.

Але машини, проминувши околицю міста, швидко помчали степовими дорогами.

Отже, смерть поки що пройшла стороною. Куди ж їх везуть? Притулившись один до одного, полонені тихо перемовлялися, висловлюючи різні припущення.

Їх усіх підняли рано-вранці, по тривозі. Біля бараків уже стояли напоготові великі машини. Не минуло й чверті години, як у таборі не залишилося ні душі.