Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

на те, що поляки перевищали нас удесятеро, а деколи і вп'ятдесятеро. Справа в тому, що польські жовніри дуже нас боялися. Коли наші стрільці зривалися до наступу, поляки звичайно втікали в такій паніці, що старшини не були в силі їх зупинити. Гірше було з більшовиками. Вони не жаліли людей, і бої з ними були дуже криваві.

Ми вживали усіх можливих заходів, щоб припинити виселювання. Робили засідки, де лише було можна. Поляки казали, що в них стріляє кожний кущ. Бувало, протягом одної ночі вилітали усі мости на головних дорогах та залізничих коліях. Після таких акцій увесь комунікаційний рух паралізувався на кілька тижнів.

Під кінець жовтня на збірці сотні вибрано з-поміж нас сорок досвідчених стрільців виконати секретне, як нам сказано, завдання. До них зараховано й мене. Під проводом чотового Корпа і бунчужного Кудияра в околиці села Колониці ми вийшли на гору Волосань (1070 м.) і там взялися копати криївку на шпиталик. Усіх нас зобов'язали до абсолютної мовчанки тепер і в майбутньому.

Сама природа пояснювала нам, чому тут вибрано місце на шпиталик — навколо скелі і яруги — здавалося, що тут людина ще не ступала своєю ногою.

На місці вже були будівельні матеріяли і робоче знаряддя. Криївку запляновано в смерековому лісі, в заглибленні гір, далеко від усяких стежок, між двома потічками. Пляни зроблено на три кімнати: дві для хворих, третя — кухня.

Ми викопали доли в два і пів метра. З меншого потічка провели рівчаком воду до криївки, до більшого відпровадили відпливи. Водопроводи ми зробили з дощок і оббили бляхою. Викопали теж два зиґзакуваті рови в двох протилежних кінцях — два входи до криївки. Стіни, підлогу і повалу ми виклали дошками, на верх криївки насипали землі, засадили смерічками і притрусили листям, а викопану землю розсипали і замаскували. З колод ми зробили двоповерхові нари.

На інспекцію прийшли курінний Рен, сотенний Байда та кілька лікарів. Бунчужний Кудияр зголосив, що криївка готова, і жартом попросив їх знайти її. Вони ходили навколо криївки, по криївці, стукали, приглядались, але виявити її не могли. Тоді Кудияр відмаскував входи і показав їм нашу "модерну техніку". По обличчях "інспекторів" можна було догадатися, що вони нашою роботою захоплені.

Курінний Рен стиснув руку бунчужному, чотовому і нам усім. Стискаючи правицю й мені, він змінив мою кличку з Драня на Дрогомира.

Ми вернулися до сотні, яка тим часом зробила кілька вдалих засідок у селах Зайнички, Явірник і Куляшне, здобула дещо зброї, амуніції та іншого майна.

Початок листопада. Хоч у календарі зими ще не було, вона вже прийшла до нас в гори. Частіше і частіше падав сніг і дув зимний вітер. Спершу ще бували тепліші дні і сніг топився, а далі таких днів ставало щораз менше і сніг не зникав. Ми квартирували то в селах, то в лісі при вогні, а згодом сотенний Дідик наказав на горі понад селом Прибишів побудувати на зиму землянки.

Вибравши добре для оборони місце, ми викопали глибокі доли, кожний такої величини, щоб у ньому змістилася ціла чота. Стіни зміцнили кругляками і обліпили глиною. Дах прикрили смеріччям, так само вистелили підлогу. З кругляків ми збудували нари для спання і по середині кожної землянки поставили великий баняк, що служив нам за піч. Не легко було в такій печі палити і не раз траплялася пожежа.

В наших нових "хатах" ми оселилися в перших днях грудня 1945 р. Дармувати в них сотенний не давав. Кожний день починався півп'ятої ранку руханкою, миттям, молитвою і сніданком. Потім сотня відходила в ліс на вправи. О третій годині був обід і відпочинок. Увечорі відбувалися політичні гутірки, що їх провадили наші політвиховники.

Майже цілий місяць ми жили спокійно. Часами сотня виходила в терен, тоді в таборі залишалися лише кілька роїв, як охорона, кухарі і хворі або, як їх називав сотенний Дідик, — маркиранти.

Зближалося Різдво. Кухарі на чолі з Загірним патиком на снігу рисували різні цифри — вони обчислювали скільки їм забере часу, коли будуть ліпити десять вареників на особу, а скільки, якщо більше. Того року харчі в нас були і можна було дозволити собі на такий люксус.

Кілька днів перед Різдвом застава повідомила, що затримала святого Миколая з саньми повними всякого добра. Блискавкою рознеслася вістка по чотах і багатьох побігло подивитися на "небесного гостя". Але сотенний Дідик заборонив йому вступ до табору. Старшини і вояцтво почали просити сотенного, щоб впустив його, та він підніс вгору свою "тичку" і справу перерішив. Ми всі обступили його і сумно дивилися на нього. Тоді сотенний Дідик сперся на свою палицю та задумався. За хвилину махнув на найближчого стрільця.

— Бігом до застави! Коли Миколай хоче нас обдарувати, хай залишить сани з добром, а сам вертається до села!

Стрілець побіг, за ним інші, навіть деякі старшини. Всім було цікаво побачити Миколая. Він був куценький, мав приліплену велику бороду і вуса, підперезаний поясом, з пістолем при боці. З ним було кілька дівчат.

Святим Миколаєм виявилася наша підпільниця Емма, що з місцевими дівчатами приготовила нам таку несподіванку. Емму знали всі. Вона часто бувала в сотні і навіть працювала в санітарному відділі.

Почали розладовувати навантажені сани: пів курки на стрільця, буханець хліба, два яйця, мішечок з бакуном та кусочками газети на папірці. Ми раділи як діти. Наше вояцьке життя було багате на різні несподіванки, але вони майже завжди були скорше неприємного характеру. Рідко траплялися такі, які приносили радість.

Чи і Ти, дорога подруго Еммо, згадуєш того Миколая 1945 року?

5 січня, коли в передсвяткову пору, незалежно від того як нас загартувало вояцьке життя, починали нам щеміти серця тугою за родинним теплом, сотенний зарядив відмарш сотні в терен. Нам стало ясно, що плянується якась акція і що про Святий вечір треба забути.

Минувши села Полонна і Карликів, ми зустрілись у Волі Петровій з сотнею Хріна і далі пішли разом повз Токарню, Волю Яворову і Нагоряни до Сенькової Волі, де серед привітних селян трохи відпочили. Потім