Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.

Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?

Корчмар запобігливо усміхнувся, хоч очі його повнилися недобрим блиском, і поставив на дерев'яний піднос дві чарки засмаченої медом сливовиці. Він знав, чим частувати німецьких солдатів. Їм подавай шнапс.

Нечай похитав головою. Вони хочуть їсти.

Корчмар кивнув, мовляв, зрозуміло. Зараз він їх пригостить. Але панам солдатам доведеться трохи зачекати.

Вислухавши його скоромовку, Нечай і Шкляр пішли в дальній куток і сіли на триногі табуретки.

Краєм ока Нечай бачив, як корчмар переморгується з селянами, які сиділи за довгим столом. Вони зосереджено й мовчки вмочали хліб у якийсь темний соус. Одвернувшись, Нечай проковтнув слину.

Чекати довелося хвилин з десять.

Корчмар приніс їм жирну баранячу бастурму, бринзу і засмажені на жаровні в олії та оцті стручки червоного перцю. Скуштувавши цієї страви, Нечай закляк з відкритим ротом. Йому здалося, що він проковтнув жарину. Тим часом корчмар з невинним виглядом поцікавився, чи подобається панам солдатам його страва.

— Гут, зер гут… — промимрив Нечай і потягся до чарки, щоб залити сливовицею пожежу. Після цього йому трохи полегшало. А коли корчмар приніс густе майже чорне вино, що пахло нагрітою на сонці смолою, Нечаєві зовсім стало добре. Здалося, ніби він дома, ніби за сусідніми столами сидять старі дядьки з-під Олександрівки чи Кубанки і тихо, неквапливо гомонять про свої колгоспні справи, а сам він у відпустці, і досить йому вийти на вулицю, залиту сонцем, як він побачить свого діда, побачить червоне полотнище з написом «Ласкаво просимо» над ґанком школи-семирічки, і притулені до цього ґанку велосипеди, і білих гусей у теплій дорожній пилюці. За весь день Нечай не чув жодного пострілу, ніби й не було війни.

Та досить було поглянути на Сеню-Сенечку, що сидів навпроти в ненависному мундирі мишачого кольору, як він одразу згадав, що й на ньому зараз такий самий мундир, що він тепер не Петро Нечай, а Гуго Реслер, і знову відчув себе на війні, яка через сонячну тишу, що лежала за відчиненими дверима шинку, була ще страшніша, ніж на грімкотливій передовій. Війна була і тут. Вона чатувала на нього за кожним рогом, за кожним поворотом дороги.

До міста вони дісталися тільки десь близько четвертої години після полудня на попутному грузовичку.

Місто було невелике і часом до болю в серці нагадувало рідну Одесу. Такі ж будинки з залізними балкончиками, такі ж запилені акації… Морські вітри продули його тісні вулички, і пористий камінь, з якого були складені будинки, прибрав відтінків стародавнього мармуру, трохи пожовклого від сонячних променів. Здавалося, що ці невисокі будинки зведені багато віків тому, ще за часів грецьких трирем [8] .

Та якщо вулиці і будинки Варни нагадували стару Одесу, то строкатий міський люд, який вичовгував підошвами тротуарні плити, жив якимсь незрозумілим і чужим Нечаєві життям. Ось іде продавець шербету. У білій фесці, з мідним бідоном за плечима… Хіба побачиш такого на гамірному одеському Привозі? Чи такого хлопчину, що підганяє паличкою іржавий обруч? Одеські хлопчаки вже давно придбали самокати. А це хто?

Назустріч їм повільно йшов болгарський офіцер з блискучими зірочками на коричневих погонах. Нечай мимоволі уповільнив крок.

Він мало не відкозиряв офіцерові. Та хіба німецький солдат повинен віддавати честь якомусь болгаринові? Коли офіцер підняв руку до картуза, Нечай, підштовхнувши ліктем Сеню-Сенечку, разом з ним ніби нехотя відповів на привітання.

Треба було пильнувати, щоб не напоротися на німців. Помітивши здалеку мундири мишачого кольору, Нечай і Сеня-Сенечка одразу ж зникали в найближчому підворітті — далі від гріха. А потім знову карбували крок, задираючи голови, як і личить доблесним солдатам великого третього рейху.

Вони йшли навмання. Знали, що так чи інакше вийдуть на базарну площу, від якої до мечеті рукою подати. А там, за мечеттю, вони вже розшукають і ту шевську майстерню… Розпитувати перехожих було ризиковано. Зупиниш он того гімназистика, а він ще, чого доброго, почне шпарити по-німецьки. І пан у котелку — теж. І пані з парасолькою.

Вони проминули театр, що виходив фасадом на площу. Театрик був маленький, непоказний, до Одеського оперного йому далеко. Зате храм святої богородиці мав вигляд могутній, вражаючий і сподобався Нечаєві. Особливо вікна на дзвіниці, зроблені у формі хрестів.

Із-за рогу вигулькнуло троє хлопців у синіх кльошах з тесаками біля поясів. Чи то юнкери, чи кадети або як їх іще там називають. Про всяк випадок Нечай і Шкляр одвернулися до вітрини. На скляних поличках стояли флакони духів. «Парфюм д'авантюр», — прочитав Нечай. Він охоче читав усі вивіски, усі написи й афіші «Складкарніца», «Пивніца»… Не помилишся, якщо зайдеш. Та коли він чув швидку болгарську мову, не міг розібрати жодного слова.

Нарешті, звернувши в одну з бокових вуличок, вони побачили кузню, в якій підковували охлялого вола, і, пройшовши повз неї, потрапили на базарну площу. Рибний, овочевий, гончарний ряди… Літня селянка продавала гарбузи. Височенний парубок був обвішаний стручками перцю. Сонце вже сідало, і торгівля йшла мляво.

— А он і мечеть, — Сеня-Сенечка підштовхнув Нечая.

Мечеть стояла за деревами. Тому Нечай одразу й не побачив її. Стримуючи нетерпіння, вони повільно перетнули вулицю, звернули за ріг. І одразу побачили шевську майстерню.

Двері були відчинені. В глибині сидів швець у шкіряному фартусі і стукав кривим молотком. За його спиною хлопчина років