Читати книгу - "Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі"

Вона негостинно зустрічає нас: голосно кричить, піднімається в повітря і летить геть. Її крики порушують глибоку тишу.

Ми пришвартовуємо свій маленький човник у затінку біля керма, яке стирчить над водою разом з обгризеним гвинтом. Лопатей на ньому вже немає, і лише вал, наче гармата, цілиться в біле від спеки небо Дахлаку.

Букер, Джанні Рогі, Джорджо, Енца та я, надівши респіратори, по черзі занурюємося у воду…

Підводні мисливці, вештаючись по морському дну, не раз оглядали останки кораблів у інших місцях. Вздовж берегів Середземного моря неважко знайти такі об'єкти для досліджень. Я сам їх бачив та знімав двічі: перший раз в Сардінії (біля Капо-Карбоиара) і вдруге біля острова Понца. І тепер сподіваюсь побачити цілком знайому картину: корабель, похований на дні морському разом з таємницями тіней, що населяють його з куточками, до яких зовсім неможливо добратися, палубними надбудовами, обліпленими м'якими зеленуватими водоростями, схожими на мох, поодинокими переляканими рибками. Картина говорить сама за себе: тут смерть, тут вічне мовчання.

Але тут, на дні Губбету, з самого початку — поки ми проходимо перші десять, п'ятнадцять метрів вздовж рештків судна, — перед нами постає зовсім не така картина. Саме слово «смерть» в тропічному морі — нісенітниця. Навкруги панує життя — тисячі барв, мільйони живих істот.

Частина «Уранії», яка лежить під водою, зовсім не схожа на ті мертві кораблі, які я бачив на дні моря або в кіно. Тисячі й тисячі риб живуть навколо «Уранії» і в ній самій. Строкаті риби-папуги, фантастичні риби-арбалети, сріблясті вусаті трахіноти, макрелі, схожі на веретена, швидкі, як блискавка, барракуди — он скільки життєрадісних пасажирів на «Уранії»! Саме судно теж має святковий вигляд — на ньому розкішний плащ з маленьких коралів, губок, мадрепор, морських їжаків, устриць. Хіба ж можна назвати мертвими останками те, що міниться і виграє веселкою — жовтим, зеленим, червоним, білим, ораижовим, фіолетовим кольорами. Все навкруги буяє розкішним, соковитим життям.

«Уранія», важко поранена вибухом, спочатку затонула, потім прибралася, наче до свята, і тепер вона схожа на судно, яке, заходячи в порт після тривалого плавання, заквітчалося строкатими прапорцями від машинного відділення до службової палуби, від кают першого класу до велетенського димаря.

ПО ТОЙ БІК ГІЛЬЙОТИНИ

Кіль «Уранії» обшитий великими листами заліза. Під час катастрофи їх зірвало з місця, потім потравила морська сіль, і тепер вони, наче зябра велетенського підводного страховиська, повільно рухаються в такт прибою, і здається, що страховисько дихає. Щоб пробратися всередину «Уранії», треба до єдиного сантиметра і до секунди розрахувати рух цих листів. При кожному подиху утворюється отвір між залізом та піщаним дном. Треба швидко проскочити у цей отвір. Складається таке враження, ніби тобі треба плазувати під великими дверима, що відчиняються уверх. Нижній край дверей дуже гострий і, опустившись зненацька, вони можуть дуже просто виконати роль гільйотини.

Ми вже всередині. В салонах, коридорах, у каютах, кубриках тіні та світло грають у піжмурки. Старі шви розійшлися, тоненькі списи сонячного проміння пробиваються крізь щілини і розрізують товщу води. Ми долаємо таємничі чорні провалля, щоб дізнатися, що чекає нас на тому боці. Глибока тиша панує навкруги, тільки булькотіння автореспіраторів супроводжує нас. Крізь далекі люки на трапи, трубопроводи, котли машинного відділення примхливо-неправильними квадратами падає світло.

Перед нами виникає чорна, німа стіна. Посередині — відкритий ілюмінатор, в його отворі переливається зеленим вода. Раптом в ньому з'являється примара: маска, від якої стирчать у різні боки трубки з клапанами; широко розкриті очі старанно силкуються побачити щось у пітьмі. Це Джорджо, він оглядає сусідній салон.

Пролазимо в ілюмінатор, і всі разом продовжуємо нашу подорож лабіринтом кают, салонів, коридорів. У якійсь каюті затримуємось на хвилинку і по черзі лягаємо у ванну. Вона ще зовсім ціла, навіть емаль збереглася. Освітлюючи цю надзвичайну сценку, спалахує лампа, з'єднана з фотоапаратом.

Долинають невідомо відкіля загадкові удари гонга, наче кличуть на сніданок, якого ніколи не буде на цьому кораблі. Ми підкоряємося і йдемо шукати їдальню. Заплутаними проходами добираємося до борту і тільки тут знаходимо джерело звуку. Це один з «дихаючих» листів заліза систематично б'є по корпусу «Уранії».

Але… раптом лунає якийсь тихий звук… Що це? Гудок? Сирена? Ми зупиняємося на місці; трохи перелякано оглядаємось. Звук, який пробиває товщу води, нагадує виття старої патефонної пластинки, яка, здається, ось-ось зупиниться. Вода приглушує звук, та все одно чується справжня сирена.

Але це не «Уранія». Це «Форміка», кружляючи навколо потонулого судна, сповіщає нас, що сонце вже сідає і треба повертатися на поверхню. Друзів непокоїть наш занадто довгий «візит».

У ПАСТЦІ

Вже пора?.. Ми так захопилися оглядом, що не помітили, як минув час… Ми зовсім забули, що колись треба повертатися, і не думали про маршрут нашої подорожі всередині мертвого корабля. Тепер лаємо самі себе. Та ось, нарешті, над головами показалася невеличка цяточка світла! Негайно кидаємося в цьому напрямку і випливаємо. Опиняємось на маленькому чотирикутному дзеркальці води. Ми в колодязі, який дивиться в небо. Це довжелезний коридор. Судячи з положення судна, він і справді піднімається з моря в небо. Над нами в чотирикутничку швидко біжать хмаринки, свіже повітря наповнює легені. Яка насолода після зіпсованого балонного повітря! Але вибратись звідси неможливо. Рівні стіни стрімко піднімаються вгору, нема за що вчепитися. Мусимо вертатися назад. Пірнаємо під воду, і коридор, яким ми зараз піднімалися, губиться в пітьмі.

— Ще багато повітря? — питаю я Джорджо (в цій не зовсім звичайній бухгалтерії він набагато сильніший за мене).

— Хвилин на п'ять, шість…

Чекати далі нерозумно, бо світло поволі зникає. Знову пірнаємо. Якось та буде.

Швидко минаємо стінку, вкриту жовтими губками та червоним листям мадрепор. Зникає сонце, гасне проміння світла, розчиняються