Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

style=""> 

Писано д[ня] 3-4 падолиста 1912.

 

 

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

 

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

 

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

 

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

 

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

 

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

 

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

 

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м'якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

 

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

 

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

 

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

 

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

 

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,-

Не нам тебе провадити до бою!

 

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

 

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

 

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

 

Твойому генію мій скромний дар весільний.

 

Д[ня] 20 липня 1905

 

I

 

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

 

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

 

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

 

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

 

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять,-

З них ніхто не йме віри.

 

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

 

Сорок літ сапфірови́й Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-мо́ргана злудна.

 

І зневірився люд, і сказав:

«Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?»

 

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

 

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

 

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м'ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччя.

 

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

 

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав? -

Самі в себе питають.-

 

Адже в нас не видали того́,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?»

 

 

II

 

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

 

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

 

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

 

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур'я.

 

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

 

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

 

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

 

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху - се казка;

М'ясо стад їх, і масло, і сир -

Се найвищая ласка.

 

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

 

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голодні!»

 

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

 

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

 

Та