Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

ватага

Десь на ярмарок, мабуть.

 

Але лицар наш подумав,

Що й вони пригод шукають;

Ось він став серед дороги

І «до штурму» знизив спис.

 

«Стійте! - крикнув він щосили,-

Світ увесь най зупини́ться!

Кроку я не дам зробити

Жадному, хто зараз тут

 

Не признасть і не присягне,

Що нема в цілому світі

Кращої цариці й дами,

Як з Тобозо Дульчінея!»

 

Зупинились подорожні,

Бачать: лицар у залізі,

З мови видно, що безумний…

Ось один і запитав:

 

«Пане лицарю, не маєм

Честі знати вашу даму.

Покажіть нам сю красуню.

Покажіть її з лиця.

 

А коли вона так гарна,

Як ви мовите, то радо

Ми признаєм і присягнем,

Як се вам на щось потрібно».

 

«Маловіри! - крикнув лицар.-

Що ж була б вам за заслуга

Красоту її признати,

Бачивши її лице?

 

Ні, не бачивши признайте,

Присягніть і бороніте!

А як ні, то з сього місця

Рушитися вам не дам!»

 

«Пане лицарю,- озвався

Знов купець,- та майте ж ласку

Покажіть нам хоч малюнок,

Дами вашої портрет!

 

Най він буде й так маленький,

Щоб на ньому ваша дама

Виглядала, як бабруна, 16 -

Ми признаємо вам все».

 

Най на тім портреті навіть

Праве око зизом бачить,

Ліве сіркою й цинобром

Капає - признаєм все».

 

«Чорт з вас капає, поганці! -

Крикнув люто славний лицар.-

Бороніться, за сей насміх

Ви кістьми заплатите!»

 

І, «до штурму» спис пустивши,

Штуркнув лицар Росінанта

В бік острогами так люто,

Що сей мало не сказивсь.

 

Грізно шарпнулась коняка,

Грізно рушила з копита,-

Гірко би прийшлось купчині,

Коб не спас його випадок.

 

Наче вихор, гнав наш лицар,

Втім тарах! насеред шляху

Спотикнувся Росінанте

Та й гегеп! об землю впав.

 

Брязнув твердо славний лицар

О каміння головою;

Повернувся, щоб устати,

Та за зброєю не міг.

 

Крушняючись серед шляху,

Він кричав: «Не руште з місця!

Стійте, труси! Я ж не винен,

Що мій комонь спотикнувся!»

 

Та купці лише сміялись,

А один погонич скочив,

Сміло вхопив спис лицарський

Та й до лицаря підбіг.

 

Як не лусне раз і другий

Списом лицаря по ребрах,

Аж зломилося ратище.

Вхопив кусні ті мужик,

 

Як почне валити ними

Лицаря, куди попало!

Дон-Кіхот клене, злословить,

А погонич б’є та й б’є.

 

Аж як дуже утомився,

На скіпки розбив ратище,

Кинув лицаря на шля́ху,

За купцями сам пішов.

 

Знов трібує лицар встати -

Та куди тобі! Побитий

Так, що ледве дух у тілі,

Ледве повернутись міг!

 

І, немов на бойовищу

Лежачи, почав наш лицар

Дульчінею споминати,

Глупі вірші городить.

 

Так найшов його на шляху

Із його села господар,

Що возив у млин пшеницю

І додому повертав.

 

Бачачи, що він в гарячці,

Добрий хлоп із нього зброю

Зняв, поклав на Росінанта,

А самого на осла

 

І потяг обох додому.

Так-то звеличив наш лицар

Дульчінею! Так скінчилась

Перша поїздка його.

 

X

 

 

«Ой нема, нема ні вітру,

Ой нема, нема ні хвилі,

Ані вістки, ані чутки,

Де наш добрий пан подівсь».-

 

Так зітхала економка,

Бідкалась її сестрінка,

Сумував поважний, гідний

У селі тім панотець.

 

Панотець (звавсь Педро Перец)

Ще й голяр сільський Микола

В Дон Кіхотів дім прибули,

Потішали дам сумних.

 

Аж ось глянь - мужик-сусіда

Тягне в браму Росінанта,

Тягне і осла, на ньому ж

Славний Дон-Кіхот лежить.

 

«Пан наш! Пан наш! Слава богу!» -

Всі скричали, на подвір’я

Вибігли, щоб Дон-Кіхота

Щирим серцем привітать.

 

Але він мов і не бачить,

Але він мов і не чує,

Держачись осла за шию,

Все знай вірші декламує:

 

«То не буря в чисте поле

Стадо соколів загнала,

То славетний дон Родріго

Гнав побитих ворогів.

 

Граф із Мантуї Алонсо,

Сеньйор Нарваєц могучий,

Ще й Бен Дараєц арабський

Б’ють на нього з всіх боків».

 

Річ йому тут перервали.

«Вуйку! Пане! Дон Алонсо!

Що се з вами? Схаменіться!

Де були ви тілький час?»

 

Лицар наш хотів устати,

Та не міг. «Я бився, бився!

Десять велетнів на мене! -

Простогнав він на ослі.-

 

Га, візьміть мене на щит мій,

Занесіть мене у замок,

Кличте мудрую Урганду

Мої рани зав’язать!»

 

Кинулись жінки: «В вас рани?

Ми самі вам без Урганди

Їх зав’яжем! Ах, панове,

Поможіть нам занести!»

 

Положили Дон-Кіхота

У покою на постелі,

Кинулися ран шукати -

Ран немає, лиш синці.

 

«Се мій коник тому винен,-

Так буркоче славний лицар,-

В саму найгарячшу хвилю

Спотикнувсь - і я гегеп!»

 

Нанесла тут економка

Камфори і оковити,

Геть натерли Дон-Кіхота,

Вкрили добре - він заснув.

 

«Зле з ним,- панотець озвався.-

Се така шальга на нього

Книжкова найшла, з книжок се

Все безглуздя почалось».

 

«Ой панотченьку, книжок тих

В нього повно в кабінеті -

Та такі