Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

не той звук, шо ми в «Барабані» чули, — критично зазначив Джимбо. — Трохи схоже, але не те, тобто, не вставляє.

Джимбо був найліпшим приятелем Довбня й мріяв стати одним із тих.

— Та непогано для початку, — сказав Довбень. — Отже, ти й Кивун на гітарах. А ти, Паскудо, будеш... на барабанах, може.

— Та я не вмію, — сказав Паскуда.

Його справді так звали.

— Та ніхто не знає, як грати на барабанах, — терпляче сказав Довбень. — Нема там чого вміти. Гатиш по них — і все.

— Ага, а шо як я промажу?

— То сядь ближче. Ну шо, — повів далі Довбень, всідаючись, — тепер от шо... Дуже важливо, реально важливо... як ми назвемося.

Бескид озирався довкола.

— Ну, шо, ми всі будинки обійшли, і хай мене шляк трафить, коли я десь бачив прізвище Нудль, — проревів він.

Паді кивнув. З одного боку площі Сатор були мури Академії, але з інших боків були й інші будинки. Такі, де біля парадних дверей набито по кількадесят бронзових табличок. Виникало відчуття, що навіть ноги на порозі витерти стане в кругленьку суму.

— Здоров, хлопці.

Вони озирнулися. Нудль махав їм з-понад таці із чимось, що нагадувало хлібці й сосиски. Поряд із ним було кілька торб.

— Перепрошуєм, що спізнилися, — сказав Толоз, — та ми вашої контори тут ніде не знайшли.

Нудль широко розкинув руки:

— Ось моя контора, — так само широко висловився він. — Площа Сатор! Тисячі квадратних метрів! Чудове транспортне сполучення! Жвава торгівля! Приміряйте, — додав він, беручи до руки одну з торб і дістаючи щось із неї. — Розміри на око підбирав.

Вони були чорні, з дешевої бавовни. Одна була розміру XXXXL.

— Сорочки з написами? — перепитав Паді.

— «Гурт, що качає», — прочитав Бескид вголос. — Тю, та це ж ми, нє?

— Нащо вони нам? — спитав Толоз. — Ми ж знаємо, хто ми такі.

— Для реклами, — пояснив Нудль. — Довіртесь мені, — він сунув до рота щось коричневе й довгасте і підпалив. — Вдягніть їх сьогодні на виступ. Чи ж не домовився я про все!

— А домовились? — недовірливо спитав Паді.

— Кажу ж!

— Ви ніби нас спитали, — сказав Толоз, — але звідки нам знати?

— І шо там із лівреями? — поцікавився Бескид.

Нудль збуджено заговорив:

— Зала величезна, і слухачі будуть перший сорт! І заплатять вам... — він дивився на їхні довірливі, сповнені надії обличчя, — на десять доларів більше за гільдійний тариф, що скажете?

Толоз розплився в посмішці:

— Що, кожному?

Нудль ще раз підбадьорливо глянув на них:

— Ой, ні. На всіх. Десять поділите між собою. Ставтеся до цього серйозно. Вам треба про себе заявити.

— Знов ці казочки. Та нам гільдія знов на хвіст упаде, — сказав Бескид.

— Там не впаде, — запевнив Нудль. — Гарантую.

— І де ж це? — поцікавився Толоз.

— Готові почути?

Усі троє кліпнули очима. Нудль засяяв навіть дужче й видув хмару смолистого диму:

— У «Каверні»!

А ритм не вщухав...

Звісно, мутації були неуникні... Гороріз і Тартак писали пісні й платили членські внески у Гільдію музикантів. Пісні вони писали для гномів на будь-яку нагоду.

Дехто каже, що це легко, треба лише пам’ятати, як пишеться слово «золото», але це трохи цинічний погляд на справу. Звісно, у багатьох томських піснях[23] є рядки зі словами «золото, золото, золото», але насправді це питання контексту. У гномів дуже багато слів на позначення золота, та послуговуються вони ними переважно у надзвичайних ситуаціях, скажімо, коли бачать золото, що належить не їм.

Їхня маленька конторка була в Олив’яному провулку — там вони сиділи по різні боки від ковадла й писали простенькі пісеньки для тих, хто щодня ходить у забій.

— Горорізе?

— Що?

— А ну послухай оцю, — Тартак відкашлявся:

Я непростий пацан, непростий пацан,

непростий пацан, непростий пацан,

І ми з пацанами йдем стінка на стінку,

козирки заломили загрозливо ми,

йо!

Гороріз задумано жував свій молоточок.

— Ритм нічогенький, — сказав він, — а от над словами варто попрацювати.

— У сенсі додати «золото, золото, золото»?

— Ага-а. А як ти такі пісні звеш?

— Ну, це... щур-хоп.

— А чого «щур»? — розгублено запитав Тартак.

— Сам не знаю. Просто звідкись у мене це в голові.

Гороріз похитав головою. Гноми такий народ, який любить забурюватися в суть речей. Він знав, що їм потрібно.

— Мусить у музиці ніби шугати щось таємниче. Як у шахті. Нема шахти — нічого нема.

— Спокійно, спокійно, це ж найбільша зала Анк-Морпорка, тому я її обрав. Не розумію, в чому проблема...

— У «Каверні»? — закричав Толоз. — Її власник — троль Хризопраз, от у чому проблема!

— Кажуть, він хрещений батько місцевої Бречії, — сказав Бескид.

— Стоп-стоп, це не доведено...

— Тільки тому, що не так і просто щось довести, коли тобі в голові пролупали дірку й завалили її твоїми ж ногами!

— Не треба цих забобонів тільки через те, що він троль, — сказав Нудль.

— Я сам троль! Тому можу собі дозволити забобони щодо тролів, ясно? Купа шлаку він, ось він хто! Кажуть, коли хлопців із банди Яшмових знайшли, то всі були без зубів!

— Що таке «Каверна»? — спитав Паді.

— Трольський заклад, — коротко пояснив Бескид. — Кажуть...

— Та все буде добре, не хвилюйтеся так! — сказав Нудль.

— А ще там в азартні ігри грають![24]

— Але Гільдія туди не потикається, — сказав Нудль. — Принаймні, коли їм здоров’я дороге.

— А я знаю, що мені дороге, — кричав Толоз. — І добре знаю! Мені життя дороге, тому я ні в який трольський барліг не полізу!

— А в «Барабані» у вас сокирами кидались, — завважив Нудль.

— Так, але то ж жартома! Вони ж навіть не цілились.

— Хай там як, — сказав Бескид, — а ходять туди тільки тролі й дурні молоді люди, яким вистачає клепки випивати у трольському місці. Не буде нас кому слухати.

Нудль постукав по крилу свого носа.

— Ви граєте, я вам роблю аудиторію. В мене нюх, це моя робота.