Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Потім відклав ручку. — Ми хотіли завести дітей. Ось такі були плани. Штучне запліднення. Вона сподівалася, що будуть близнята. «Двоє і ще двоє», — постійно твердила вона! Двоє і ще двоє. Ми якраз мали почати. Якраз тепер. — Його очі налилися слізьми.

— Якраз тепер?

— Здається, сьогодні. Або завтра. Яке сьогодні число?

— Сімнадцяте, — сказав Харрі. — Адже ви довго були одружені, чи не так?

— Десять років, — озвався Гретте. — Якби вони не захотіли грати в теніс, я б не наполягав. Не можна примушувати дітей любити те ж, що подобається їхнім батькам, вірно? Може, вони вважали б за краще їздити верхи. Верхова їзда — це ж чудово.

— А що вона була за людина?

— Десять років, — повторив Гретте і знову відвернувся до вікна. — Ми зустрілись у вісімдесят восьмому. Я якраз почав вивчати ВІ — бізнес-інтелект, а вона вчилась у випускному класі ніссенській гімназії. Найкраща дівчина з усіх, кого я зустрічав. Кажуть, що краща жінка — та, яка дісталася не тобі, або та, яку вже забув. Але із Стіне мені пощастило. І я ніколи не припиняв вважати її кращою. Ми з нею з’їхалися після місяця знайомства й були разом щодня і щоночі впродовж трьох років. Та все ж я не вірив своєму щастю, коли вона погодилася стати Стіне Гретте. Хіба це не дивно? Якщо когось сильно любиш, здається неможливим, аби так само сильно любили й тебе. Адже має бути навпаки, вірно?

На підлокітник стільця впала сльоза.

— Вона була доброю. Зараз мало хто здатен оцінити в людині цю якість. Вона була вірною, надійною й завжди лагідною. І мужньою. Якщо їй здавалися внизу чиїсь голоси, а я в цей час спав, вона завжди сама вставала і виходила до вітальні. Я казав їй, щоб вона будила мене: а раптом там справді зломщики? А вона тільки сміялася: «Тоді я пригощу їх своїми вафлями, і ти прокинешся — адже ти завжди прокидаєшся від запаху вафель». Я і справді завжди прокидався, коли вона пекла вафлі… так.

Він глибоко зітхнув, утягнувши повітря носом. За вікном у такт поривам вітру сумно гойдалися, ніби махали руками, голі гілки беріз.

— Ти мала б зараз пекти свої вафлі, — прошепотів він і спробував засміятися, проте замість сміху вийшов схлип.

— А друзі в неї були? — запитала Беате.

Гретте все ще схлипував, і їй довелося повторити запитання.

— Вона полюбляла побути одна, — сказав він. — Може, через те, що була єдиною дитиною в сім’ї. Вона завжди була у злагоді з батьками. І потім, ми з нею були всім одне для одного. Ніхто більше нам не був потрібний.

— Може, у неї все ж таки був хтось, про кого ви не знали? — наполягала Беате.

Гретте подивився на неї:

—- Що ви маєте на увазі?

Беате болісно почервоніла й поспішно всміхнулася:

— Я хочу сказати, що, можливо, ваша дружина не завжди розповідала вам про те, з ким зустрічалась або випадково розмовляла.

— Чому це? Куди ви хилите?

Беате замовкла і перезирнулася з Харрі. Тепер слово узяв

він:

— При пограбуванні банку ми зобов’язані перевірити всі версії, хоч якими б неправдоподібними вони здавалися на перший погляд. Наприклад, хтось із співробітників міг бути в змові з грабіжником. Нальотчики часто заручаються допомогою зсередини як при плануванні, так і в процесі пограбування. Не викликає сумнівів, що злочинець точно знав час поповнення банкомату. — Харрі уважно стежив за виразом обличчя Гретте, щоб зрозуміти, як той сприймає почуте. Проте, судячи з погляду, думки його знову десь витали. — Ми ставили ті ж запитання всім іншим співробітникам, — про всяк випадок збрехав Харрі.

Зовні з боку дерева пролунав різкий пташиний крик. Самотній, тужливий. Гретте почав кивати головою. Спершу поволі, потім усе швидше і швидше.

— Ага, — сказав він. — Тепер я вас розумію. Ви вважаєте, що Стіне тому і застрелили. Ви вважаєте, вона була знайома із злочинцем. А коли він її використав, то застрелив, аби обірвати всі нитки. Вірно?

— Принаймні теоретично така можливість існує, — сказав Харрі.

Гретте похитав головою і знову засміявся — порожнім, млявим сміхом:

— Помітно, що ви не знали мою Стіне. Вона б ніколи на це не пішла. Та і навіщо? Скоро вона б однаково отримала мільйони, варто було тільки трохи зачекати.

— Що?

— Валле Беткер, її дід. Йому зараз вісімдесят п’ять, він власник трьох багатоквартирних будинків у центрі. Минулого літа у нього знайшли рак легенів, і відтоді йому стає все гірше. Внуки його успадкують по будинку кожен.

Наступне питання вирвалось у Харрі чисто інстинктивно:

— Кому тепер дістанеться той будинок, що повинна була успадкувати Стіне?

— Іншим внукам. — У голосі Гретте почулися гидливі нотки. — А зараз ви, певно, почнете перевіряти, чи є у них алібі?

— А що, Гретте, по-вашому, варто було б? — у свою чергу запитав Харрі.

Гретте хотів відповісти, але, зустрівши погляд Харрі, передумав і прикусив нижню губу.

— Пробачте, — сказав він і провів рукою по волоссю, що ледве почало відростати. — Зрозуміло, мені б слід було радіти, що ви перевіряєте всі версії. Просто все це здається абсолютно безнадійним. І безглуздим. Адже якщо ви його і схопите, ніхто і ніщо не поверне мені того, що я втратив. Навіть якщо б його засудили до смерті. Позбутися життя — це ще не найстрашніше, що може статися з людиною. — Харрі вже знав, що за цим буде. — Гірше — позбутися того, в ім’я чого ти живеш.

— Гаразд, — сказав Харрі, підводячись. — Ось вам моя картка. Телефонуйте, коли щось пригадаєте. Можете також звертатися до Беате Льонн.

Гретте вже знову відвернувся до вікна й не бачив простягнутої йому картки; Харрі довелося покласти її на стіл. За вікном потемніло. їхні прозорі відображення у склі були схожі на примари.

— У мене таке відчуття, що я його бачив, — сказав Гретте. — По п’ятницях я прямо з роботи вирушав до спортцентру «САТС» на Спурвейс-гате грати в сквош. Мій партнер не з’явився, і я пройшов до тренажерної зали — потягати тягарі, покрутити педалі, ну і таке інше. Але в цей час там завжди стільки народу, що доводиться постійно стояти в чергах.

— Знаю, — кивнув Харрі.

— Коли Стіне вбили, я