Читати книгу - "Сердечна терапія"

Львові, з Магою. Але той не зачіпав її душу, не зчиняв у ній хвилі ревнощів, він так і не торкнувся чогось нетілесного. А тут раптом таке...

Яна підвелася з ліжка і, притримуючи правий бік рукою, обережно пішла провести відвідувачок до виходу з відділення.

— Не дуже гуляй тут, ще застудишся по коридорах! — відмовляла її Шурочка.

— Та я трошки пройдуся з вами, залежуватись теж негоже, — відмахнулася Яна і рушила вперед, щоб не залишатися наодинці з Антоніною, щоб не дивитися їй у вічі, бо ще й сама не знала, де вихід із цієї ситуації.

Ліфт із якоїсь причини не працював, і чергова санітарка огрядної статури порадила гостям спускатися пішки, а на Яну гримнула, щоб та краще йшла в палату, поки черговий лікар не побачив. Антоніна здивовано вигнула брови на таке поводження з хворими в сучасній лікарні, але раптом її охопило «дежавю» з тих часів, коли народився син... Так, бува, запах підгорілого молока викликає в уяві дорослих людей чітку асоціацію з радянським дитячим садком, де рідко який день минав без того, щоб не пригоріла молочна каша. Антоніна заплющила очі, всміхнулася, зітхнула і знову чомусь відчула на своєму тілі відголоски Романових обіймів, відгомони стосунків, які могли б народитися в юності, але пролежали десь законсервованими, як тушонка на військовому складі, до часу «Ч».

— Ну, Яночко, йди вже, і ми пішли, день у мене довжелезним видався, якби розповісти! — всміхнулася Олександра і махнула вільною від великої сумки рукою.

— Так-так. У мене теж некороткий, — спробувала стримати посмішку Антоніна, потерла носа і чомусь знизала плечима. — Ну, ми пішли, а ви телефонуйте. Може, треба буде забрати, коли випишуть, то без питань. Я — жінка вільна.

Яна кивнула й усвідомила різницю між тією Антоніною, яка вперше переступила поріг її кабінету в дитсадку, і цією «вільною жінкою»... Щось відбувалося. Однозначно, щось відбувалося таке, що давало їй сили піднятися над чоловіковим «блудом», над Сонею, над страхами невизначеного самотнього майбутнього... «Але так швидко, — думала Яна. — У такому віці, так стрімко... А може, все на краще. Щоправда, для кого? Як-то буде Ігорю?..»

Жінки рушили вниз сходами, а Яна на якусь хвилину завмерла у порожньому прохолодному вестибюлі, їй хотілося побути на самоті, вже дві доби не мала такої можливості. Палата помалу наповнювалася дедалі новими і новими сусідками, постійно йшли відвідувачі, точилися розмови, дзюркотіла вода в умивальнику, клацав круглий настінний годинник, щось безперервно відбувалося і відволікало її від власних думок. Яна присіла на один із чотирьох стільців, з’єднаних позаду дерев’яною планкою в ціле, як раптом почула дзижчання ліфта. Кабіна піднялася на її поверх, двері зі скрипом відчинилися, і в вестибюль ввалилася дивна пара. Попереду йшла струнка дівчина на підборах, у блакитному светрі та джинсах із мікрофоном у руці. За нею слідував хлопець у чорному джемпері та таких само джинсах, узутий у «мартінси». На плечі він тримав чималу відеокамеру. Вочевидь, верхній одяг вони залишили десь унизу й обтяжені були тільки технікою. Дівчина на мить зафіксувала свій погляд на Яні, озирнулася на оператора, той кивнув, і обоє дружно посунули на неї.

— Скажіть, а що таке, по-вашому, щастя? — без традиційних реверансів промовила дівчина і простягнула мікрофон до Яниного обличчя.

Від несподіванки жінка на мить заклякла, але швидко оговталася й, усвідомлюючи комічність ситуації, відповіла:

— Щастя — це коли ти дивишся на лікарняні події тільки по телевізору в комедійних серіалах!

— А для вас особисто, якщо абстрагуватися від лікарні? Адже вчора настав Новий рік! Як ви бачите своє нове щастя в ньому? Чого б ви хотіли? — не відступала дівчина, а хлопець із камерою поволі пересувався навколо них, міняючи ракурс зйомки.

Яна зрозуміла, що відбутися жартом не вдалося, подивилася на наполегливу парочку уважніше і торкнулася рукою мікрофона. Дівчина заперечно похитала головою і не випустила свій засіб виробництва. Яна сплела руки на животі, зітхнула і заговорила, дивлячись не на камеру, а на саморобну паперову гірлянду, приклеєну скотчем до сірої фарбованої стіни.

— Якщо в мішок із чорним насінням соняшника вкинути дві білих зернини з гарбуза, довго возити чи носити той мішок, щоб насіння добряче перемішалося, а потім висипати його вміст на підлогу, — який шанс, що два гарбузця опиняться поруч?

Яна завмерла, не відриваючи погляд від скромно прикрашеної стіни, а дівчина зацікавлено зиркнула на оператора. Той не ворухнувся, продовжуючи знімати.

— Ви, звісно, зрозуміли, про що йдеться. Ось це, мабуть, воно і є — щастя зустріти СВОЮ людину, яке сили небесні посилають небагатьом, хіба що обраним. Тому що більшість людей, на жаль, навіть не уявляє, як-то воно буває.

— Але... Але як же можна розпізнати, чи це ТВОЯ людина, чи ні? Є якість критерії? А раптом ти вирішиш, що твоя, а завтра зустрінеш іншу, яка видасться тобі ще більш ТВОЄЮ? Чи ще так: ти впізнав свою пару, а вона тебе ні? Що тоді? Чи, наприклад, як відрізнити ЦЕ від простої закоханості чи симпатії?

— Надто багато питань, — усміхнулася до дівчини Яна, — я ж не Бог. Просто я думаю, що коли ці дві насінини волею долі торкнуться одне одного, вони не зможуть цього не відчути.

— А що ж робити решті? — округлила очі дівчина. — Взагалі жити самотнім?! Так і людство вимре!

— Решті? — Яна ніби прокинулася. — Жити. Але принаймні поважати одне одного. І не калічити. Хоча... Все це слова. Та й з іншої опери. Ви спитали про ЩАСТЯ. Я відповіла. Вибачте, я піду в палату, ще слаба. Звісно, є інакше щастя — просто коли всі здорові та життєрадісні. Це теж немало.

З дверей відділення визирнула санітарка і насварила Яну пальцем. Та підвелася і рушила до неї. Оператор перевів камеру на огрядну жіночку, а та миттю осмикнула халат і замахала обома руками:

— Оце ще журналістів мені не вистачало! Це лікарня, а не... а не...

— Скажіть, а що таке, по-вашому, ЩАСТЯ? — посунула на неї дівчина.

— Щастя?! Ну, ви даєте! — кокетливо поправила на голові білу хустинку жінка. — Це ж і пояснювати не треба! Нормальний непитущий мужик вдома, бажано, щоб з руками, і не гуляка, нормальні здорові діти, не босяки і не наркомани, стабільна робота, щоб зарплатня вчасно, дах над головою... Господи, та що нашій женщині для щастя треба? От все це і