Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Не часто… Але в машині — АВТОМАТ, Тоню… Тебе цей факт не насторожує?

— Для нас їхнє товариство абсолютно безпечне — мені цього досить. Навіть якщо припустити, що він бандюк — я знаю, що Степан не буде застосовувати зброю проти нас.

— А якщо ми зустрінемо там когось, проти кого він її використовував чи схоче використати?

— Лоро, припини. Він тебе заводить, — Тоня посміхнулась. — Ти хочеш Степана. Хочеш так, що ноги зводить. Для тебе це незвично і ти боїшся, я вгадала? 

Лариса відвернулась, а подруга підсунулась ближче і зашепотіла їй на вухо.

— Я зараз тобі дещо скажу, ти тільки не ображайся… Ти — мазохістка. 

— Мазохістка? Вже не фригідна? Чому ти так вирішила?

— Ти спиш з Русланом, не бажаючи його, бо тобі подобається мучити себе. А переспати з чоловіком, який тобі подобається ти, чомусь, боїшся. Ну хіба це не мазохізм?

— Я обов’язково маю з ним спати?

— Рано чи пізно це все одно станеться. Це я тобі гарантую. Він же тут не на один день, ти робиш йому перев’язку…

— Сьогодні робила мама.

— Нехай. Але ЦЕ між вами точно станеться. То навіщо відтерміновувати неминуче? Краще провести час приємно. Чого ти боїшся? Ти ж не дівчинка, Лоро…

— Я не зможу потім пережити його байдужість…

— Байдужість? От чого я в ньому точно не помічала, так це байдужості до твоєї персони, — засміялась Тоня. — Ти йому дуже сподобалась, Лоро. Він розпитував про тебе.

— Що саме?

— Його цікавило абсолютно все.

— І що ти розповіла?.. — серце Лариси завмерло.

— Правду.

— Ти розповіла йому про Руслана?!..

— Я розповіла йому про тебе. Що тебе ці стосунки не роблять щасливою.

— Навіщо, Тоню? Ні… Тепер я точно нікуди не поїду… — Лариса підвелась і підійшла до вікна, обхопивши себе руками. За вікном колихалось горіхове гілля, далі був паркан з сітки-рабиці, вулиця… На дорозі біля хвіртки стояв позашляховик. У водійських дверцятах було опущене скло, і Лора бачила Степана, що курив і не відводив погляду від вхідних дверей будинку — він їх чекає. Час від часу він відволікався на перехожих, що витріщались на велику дорогу машину біля непримітного двору, а потім знову дивився на двері.

Тоня почала знову вмовляти подругу, жаліючись на те, що якщо Лора не поїде — то хлопці “обламаються”, що без неї Степан точно нікуди не поїде, бо заради неї все це і задумано.   

А Лариса дивилась на машину і водія... Тоня права — вона до нього не байдужа... І цей зв’язок між ними… що б там Тоня не вигадувала, в ньому немає нічого унікального. Це не хімія і не магія — звичайна хіть. Лора зітхнула, а Степан, несподівано, поглянув на вікно, через яке вона за ним спостерігала. Він не міг її бачити — на вікні висить напівпрозора штора, якої вона не торкалась. Але Степан чомусь поглянув на вікно і прикипів до нього поглядом. У Лариси перехопило подих і, ошелешена, вона відійшла від вікна на крок назад.

— Тоню, ти казала Степану, де вікно моєї кімнати? — тремтячим голосом запитала Лора.

— Ні… Ми про таке не говорили, а що?

— Нічого… — Лора знову наблизилась до вікна — він знову стежив за дверима. Можливо, це просто збіг? Чи він відчуває її погляд? Лора нервово почала кусати губи…

Якщо він погляне на вікно, доки вона рахуватиме до п’яти — вона поїде з ним будь-куди — промайнуло в її голові. Колись, в дитинстві, вони так розважались з дівчатами, загадуючи різні умови для виконання будь-чого.

Один… Два… Три… Чотири… І Степан поглянув на вікно. Вісім років тому, на святі першого дзвоника, він зиркнув на неї і той погляд був, як удар блискавки. Тоді був перший раз. Щойно, вона відчула це вдруге… 

Тоня підійшла до Лариси і визирнула у вікно. 

— Пішли, він чекає, — вона поклала руки на плечі Лори. Від дотику дівчина здригнулась і зустрілась з подругою поглядом. — Лоро… Ну ще заплач. Що з тобою?

— Це гра з вогнем, Тоню… — в її очах з’явились сльози. — Але я поїду...

 

Матір вийшла за дівчатами з хати, проводжаючи їх до машини.

— Ось, я вам тут печива на вечір поклала. Коли додому повернетесь, гуляки? У кого сидіти будете?

— Ще не домовились остаточно. Або у мене, або у Ірки. Побачимо. Ми ж всі поруч живемо. І тьоть Людо, Лора у мене сьогодні переночує, а то мама на нічну зміну — я боятимусь, а завтра вранці прийде, — на ходу торохтіла Тоня, встигаючи ще й їсти печиво. — Як і раніше.

— Дивіться мені, дівчата… 

— Тьоть Людо, подуркуємо трошки. Не перший же раз. До побачення!

Швидко заскочивши в салон після подруги, Тоня зачинила задні дверцята. Лариса не наважувалась поглянути на Степана, а він, посигналивши, завів двигун і рушив, піднявши скло у дверцятах. Нічого не запитував і не казав — не знав чи сказала Тоня Ларисі про справжні плани, тому, поводився ОБЕРЕЖНО.

— А коли Бакеро приїде? — запитала Тоня, підсунувшись до водійського сидіння, за яким сиділа, і поклавши руки на плечі Степана. Лора скосила погляд. Їй не подобалося, що подруга його торкається. Ларисо... спокійніше… Степан тобі ніхто!

— Обіцяв на сьому, але він такий пунктуальний, що хоч би до восьмої був, — відповів він, не відводячи очей від дороги, на якій грались діти. Забачивши велику машину, вони зупинялись і зацікавлено розглядали дивовижу, не завжди відходячи вбік. Степан сигналив і повільно їхав далі. Мамочки, що сиділи на лаві і були зайняті розмовами, припинили обговорення “важливих тем” і переключились на обговорення машини. Ніхто не знав, хто за кермом, тоноване скло не давало можливості розгледіти, але вчора це авто вже бачили перед будинком Хризонівни…

— Невже Відьмак?

— А хто це?..

Хтось із мамочок був місцевим, хтось вийшов у селище заміж. У двох словах не поясниш хто такий… Між тим малюк із м’ячем став на середині дороги і зачаровано дивився на позашляховик, що зупинився перед ним, виблискуючи на сонці глянцем.