Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

Розділ 17

Його розповідь:

Я прибув на День народження зі своїм охоронцем, і попросив його сидіти в машині. Навіщо ті проблеми з його дружиною. Йому не гоже шлятися по таких вечірках. А сам я вирішив, що більше не питиму. Досить. Через цю Анжеліку можна спитися, а мені цього не потрібно.

Зізнаюся чесно, почував себе в цій червоній сорочці - червоною ганчіркою для бика. Точніше, для дівчат, вони мені цілий вечір спокою не давали. А, мені ще боліла голова, і хотілося прилягти.

Нарешті я побачив іменинника і підійшов. Привітав, віддав подарунок, який купив Іван Петрович. Що було всередині коробки гадки не мав, але я довіряв Іванівній, яка змусила Петровича поїхати і це купити.

- Невже ти прийшов? Я думав, що сьогодні тебе не побачу.

- Я ж обіцяв.

- Як твоє око. Бачу нормально.

- Ніна Іванівна підшаманила трохи своїми ліками.

- Ти Шурик мене іноді дивуєш ... Ну підемо, я тебе познайомлю зі своїми друзями.

- Знаю я твої друзів, зараз якихось дівок приведеш.

- Не без цього. Тільки не кажи, що монахом став. Ти ж ще той бабій.

- В тебе не вірна інформація. Я не бабій. Дам одну пораду - не збирай всі ці плітки по окрузі. - Похлопав брата по плечі. - Ти ж не баба з ринку.

Мені так все хотілося прилягти і просто виспатися. Я за ці пару днів, втомився та вимотався. Ще й пив, як божевільний. 

 - Олександре, в чому справа? Ти за стільки років прийшов на мій День народження, і стоїш із кислим обличчям.

 - У мене розколюється голова, - заплющив на секунду очі. - Мені б сховатися десь, від цього шуму.

 - Голова болить? - засміявся іменинник. - Я навіть знаю чому.

 - Чому? - Запитав один з його друзів, чоловік що стояв з нами.

  - А, він трохи перебрав віскі. Чи не трохи?

 - Я навіть говорити про це віскі не хочу.

 "Цікаво, тут є якась кімната, в якій нікого немає? Мені відпочити."

 - Ти поглянь, які тут дівчата.

 - Мені зараз не до них.

 - Тобі треба поправити здоров'я. Ще випити.

- Ні, мені треба сховатися. Спати хочу.

- Випий. Ти ж сьогодні з водієм. Доречі Бєлов, де ти викопав його? Здоровило. Я гадав, що то твій тілоохоронець.

- Так і є, він начальник охорони і засумісництвом мій водій. Це спадок від діда, - відповів жартома. То й що, що це не правда, яка їм в біса різниця, де я його знайшов. - Олегом звати. 

 - Привіт! - до нас підійшла і посміхнулася незнайомка. - Як тебе звати? - Запитала вона. - Може познайомимось?

- Його звуть Олександр. І він з бодуна, - почувся тихий сміх.   

- От де ж придурки! 

Взагалі-то це був секрет. І я більше пити я не збираюся, хіба що тільки зілля Ніни Іванівни.

З іншого боку вітальні, почувся галас. Точніше звуки посуду, що б'ється.

  - Що там знову розбили?! - крикнув Леонід. - Вазу, чи що?! - додав він.

 - Давно час було розбити цей мотлох, - я обернувся, і побачив дівчину, яка стояла як вкопана. Вона навіть боялася обернутися на голос Леоніда. Невисокого зрозту, худорлява, тендітна. 

- Задниця нічого так, - кивнув в її сторону Леонід.

- І ноги непогані, - додав я. Ми як два голодних вовка витріщатися на бідну "вівцю".

Дівка хвилину постояла і втекла. Льонька тільки розсміявся. 

- Здається втекли ті непогані ноги… разом із задницею.

- Якісь дикі дівчата бігають твоїм маєтком. І взагалі, тут до фіга чужих людей, - зауважив я, обертаючись по сторонах. - Я б їх і на поріг до себе не пустив.

- Ти просто не вмієш розважатися, Бєлов. Явно старієш.

- Бач, як заговорив. Сам то меньший мене лише на вісім років… Ти знаєш, мені здалося, що я вже десь бачив цю дівчину.

- Мабуть в своїх хворих фантазіях.

- Ні, справді. Чорт. Не можу згадати.

- Воно і не дивно, іх в тебе стільки було.

- Досить вже обговорювати моє колишнє бурне життя.

- Не знаю хто вона, але явно така ж незграба, як і ти. - Відповів Леонід.

  - Чому ти так вирішив? - я здивовано підняв брови.

  - Ти склянку розбив біля порогу, а вона вазу.

 - Далася тобі та склянка. Мене штовхнули між іншим.

 - Так... тебе штовхнеш, такого великого.

 Я не знаю, він сміявся з мене чи заздрив. Але те, що без цієї склянки, не збідніє, це точно.

  - Добрий вечір! - знову підійшла до нас, чергова красуня. - Я Алла, - почала кокетувати вона зі мною.

 Якого біса? Дістали ці дівчата мене за вечір. В мене що на лобі написано, що я холостяк- мільонер?

 Більше ніколи не одягатиму червону сорочку. Я взагалі її викину. Де вона взялася в моєму гардеробі? Ця сорочка не дає мені сховатись у натовпі. На неї дівчата летять як бджоли на полуницю. Ах, красиво сказав.

  - Вибачте, я відійду на хвилину, - не схотів я з нею знайомиться. Пішов шукати безлюдне місце, щоб сховатися від усіх.

  

Непомітно піднявся на другий поверх, і зайшов до першої кімнати. Ну, мабуть, я пролежав хвилин п'ятнадцять, і здається вже почав засинати. Як у кімнату увірвалася закохана парочка. Не хотів їх підслуховувати, але хлопець із дівчиною репетували, і здається сварилися. Вона його ще й вдарила.

- Пора розважитися! - сказав він і зачинив двері.

- Відпусти мене! - Дівчина стояла посеред кімнати. 

Виродок швидко підбіг до дівчини і почав лапати її скрізь. Його губи жадібно цілували шию дівчини, а потім він почав задирати їй сукню, і дівчина вдарила його коліном поміж ніг. Він закричав, а вона підскочила до вікна.

- Ах, ти стерво! - заволав він і схопив її за волосся, кинув на диван.

 Чорт забирай, на мій диван, а я між іншим там спав.

 - Зробимо це, як пристойні люди, на дивані, - нахабно сміявся він.

  Я був би не проти, якби ці пристойні люди, робили це в якомусь іншому місці, а не на моєму дивані.

 - Якого біса?! - крикнув я, вже не витримав. Дівчина злякано крикнула і впала на мене. Я ненароком доторкнувся до її грудей, піднявши руку. У темряві нічого не видно, я відмахувався. Зізнаюся чесно, груди у неї те, що треба. Ох, яким я був ідіотом. Адже навіть і подумати не міг, що то Анжеліка. Моя Анжеліка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍