Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Розділ 15

Мене так розізлила поведінка Гордія, що я не могла ніяк заспокоїтися. Довгий час блукала навколо автодрому, згадуючи його «хорошими» словами. Ще й сказав, що я закохаюся в нього. Це станеться хіба в його мріях, бо я ще не настільки божевільна. Для мене цих півтора місяця з ним були наче пекло. Нічого, треба лише трішки потерпіти, а потім усе повернеться на свої місця. Може, він навіть помре в одному з заїздів? Я уявила себе молодою вдовою на похороні, де мені довелося б плакати за ним для публіки. Мабуть, я б одягнула красиву чорну сукню від «Прада», щоб відповідати іміджу їхньої заможної сім’ї. Можливо, його б дідусь навіть на мене переписав свій спадок. Ну а що? Я, здається, сподобалася йому. Було б непогано. Хоч якась користь з цього весілля. Я видихнула та похитала головою, щоб не думати про це. Хоч яким ідіотом не був би Гордій, я все ж не бажаю йому смерті. Не бажаю, але якщо він ще колись мене розізлить так сильно, то я не витримаю і точно вб’ю його своїми руками.

За цими думками я навіть не помітила, що знову опинилася біля того гаражу. Поки Аріна про щось захопливо розмовляла з Антоном, Гордій стояв, зігнувшись над капотом свого побитого автомобіля.

— Ну і? — спитала я, склавши руки на грудях. — Коли вже та вечірка почнеться?

— О, ти вже заспокоїлася, — сказав Гордій і випрямився, дивлячись на мене.

— Мені допомогли мої думки. Вони були такими прекрасними.

— І про що ти думала? — зацікавлено спитав хлопець, піднявши одну брову.

— Вирішувала, що одягну на твій похорон, — відповіла я та підійшла ближче до нього. — Зупинилася на думці, що це буде красива коротка сукня чорного кольору від «Прада». Обов’язково туфлі на тоненьких шпильках, щоб показати свої довгі ноги. Можливо, наділа б ще чорні окуляри, але це вже залежатиме від погоди. Ти коли плануєш помирати? Це так, щоб я підготувалася завчасно.

— Боюся, Полінко, що коли я помру, то ти будеш уже старенькою бабусею з сивим волоссям та тростиною в руках. Не впевнений, що тоді тобі підійде коротка сукня від «Прада» та туфлі на шпильках.

— Ой, тільки не треба тут цього! Я буду красивою в будь-якому віці.

— Навіть не сумніваюся, — тихо мовив він.

Я покривилася йому, примруживши очі, а тоді повернула голову до Аріни та Антона. Вони тримали в руках якісь камінці та розглядали їх.

— Про що ви там шепочетеся? — спитала я і підійшла до них.

— Дивись! — Аріна показала мені якийсь білий камінь. — Антон тут неподалік знайшов вапняк з черепашками всередині. Гарно, правда? А ще у нього є лабрадорит та габро.

Я трохи скривилася, розглядаючи камінчики, які вона показувала мені.

— Звідки ти це все знаєш? — пробурмотіла я.

— У мене в університеті був курс геології, — відповіла сестра. — Мені подобався цей предмет, тому я деякий час детальніше вивчала його.

— Тобі подобалося читати про це... каміння?

— Породи, Поліно! Це породи, а не каміння.

Я закотила очі та відійшла від них. Мені вже стало страшенно нудно в цьому гаражі. Треба було ще раніше поїхати додому, щоб не стирчати тут. Я підійшла до дверей, дивлячись у сусідній гараж. Якийсь хлопець зачиняв двері, поки інші чекали його на вулиці. Вони голосно говорили та сміялися. Потім вони усією компанією попрямували вниз. Через декілька хвилин з автодрому почулася голосна музика.

— Здається, уже почалося, — сказала я. — Може, підемо нарешті туди?

— Так, можемо уже йти, — відповів Антон і почав складати ті всі камінці в якусь коробку.

Я вийшла на дорогу, озираючись довкола. Майже всі гаражі вже були зачиненими. На вулиці починало темніти, а музика ставала все гучнішою. Я обійняла себе руками, бо ввечері стало відчутно холодніше.

— Ти змерзла? — спитав у мене Гордій.

— Ні, просто трохи прохолодно, — відповіла я та подивилася на нього. — Ми ж тут не будемо довго?

— Не знаю. Може, тобі так сподобається, що ти захочеш веселитися аж до ранку?

— Мене не дуже приваблюють такі вечірки, якщо чесно.

— Ходімо! — сказав Гордій і попрямував вниз.

Я йшла біля нього, а Аріна з Антоном пленталися позаду. Вони, здається, знайшли спільну мову.

— Моя сестра зазвичай дуже закрита, — заговорила я, — але Антон, мабуть, їй сподобався.

— Він уміє пристосовуватися до людей. — Гордій оглянувся на свого друга. — Йому завжди легко спілкуватися з іншими. Як і тобі.

— Мені? Я б так не сказала. І ти мав рацію, коли казав, що в мене нема друзів.

— Тобі вони й не потрібні, бо в тебе є я.

— Ага! Ти ще той подарунок, — буркнула я. — Краще б у мене було багато друзів, ніж такий чоловік, як ти.

— Ну, ми теж можемо стати друзями, — Гордій знизав плечима. — Ти інколи нормальна. Наприклад, коли не жбурляєшся гайками.

— А ти ненормальний! І взагалі тобі ще дуже пощастило, бо я могла б і чимось важким заїхати по твоїй голові.

— Я боявся, що ти це зробиш.

— Правильно, Гордюша! Сподіваюся, що ти нарешті переконався у тому, що мене краще не злити.

— Перестань мене так називати, Поліно! Мені не подобається, — роздратовано мовив Гордій.

— Я не винна, що в тебе таке ім’я, — фиркнула я. — Це тебе на честь діда назвали?

— У нас така традиція, що син називає сина на честь свого батька, — відповів Гордій.

— Це так по-дурному. Тобто якщо у тебе буде син, то ти назвеш його Теодором?

— А що? — спитав хлопець і глянув на мене. — Не подобається?

— Та мені взагалі байдуже до твоїх дітей. Я там яким боком? Просто зараз ніхто так не називає хлопчиків.

— А мені подобається. Тео, — сказав Гордій, задумано здійнявши голову вверх. — Гарно звучить.

— Ну, якщо Тео, то тоді гарно, — погодилася я. — Усе одно це дивно. Ви так шануєте пам’ять своїх татів, а про жінок майже не говорите. А якщо в тебе буде донька? Теодора, чи що?

Я засміялася, бо уявила як у будинку Гордія бігають маленькі Тео і Теодора. Наче божевільня якась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍