Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

11.

— То що ти збираєшся робити? Вирішила вже остаточно? — глянувши на мене з-за плеча, Черіті піднесла лопатку до млинця.

О ні. Ні-ні-ні! Я не можу їсти їх на сніданок. Тільки не знову.

Я була вдячна їй за прихисток, я й не сподівалася на нього після багатьох моїх категоричних відмов замовити за неї слівце перед Тоні, та Черіті не тримала зла, проте своїми сніданками з млинцями вона мене вже задовбала. Чи, можливо, я аж настільки звикла до італійських традицій, до круасанів з ягодами, до незрозумілих дівок, що виходять з хазяйської спальні, що тепер мені важко було повернутись до пересічного життя, де нормальні люди снідають панкейками без присмаку учорашніх помилок? 

Відповіді я не знала, могла б подумати про це зараз чи пізніше, та боялася.

А ті кляті млинці Черіті генерувала ледь не зі швидкістю світла, як і ідеї, що зробити з вкраденою з пентхауса пляшкою вина, яку я притягла з собою замість валізки з речами; а ще вона без кінця допитувалася про Тоні — для неї він був кимсь штибу знаменитості, як-от Кіану Рівз, тож вона хотіла знати усе, навіть питала, як він пахне.

Ну і що я мала відповісти? Достобіса добре? Так, що зносить дах?

Доводилось прикриватися угодою про нерозголошення. Зараз вона стала в пригоді й більш убезпечувала мене ніж подробиці особистого життя Соретті. Все-таки корисна річ ця угода, донедавна мені було начхати на неї — та мені й масними подробицями було ділитись ні з ким, — а відтепер я вважала її практично порятунком від болісних моментів.

Ніби я переживала якийсь розрив стосунків з Тоні. Хоча все було не так, і це я добре розуміла, я не настільки ще втратила глузд.

— Я ж тобі казала — спочатку до Летті, потім вже буде видно, — знизала я плечима й поставила горня з залишками кави на простенький стіл. План, що я його розробила у перший вечір, коли Черіті зі своїм хлопцем відкачували мене пивом й реберцями з рисом, відтоді не змінився. Лише загальмував трохи. Без Летті я не можу і кроку ступити, вона — корпоративний якір, до якого прив’язана моя нога. Та я не надто сподівалася на вдалу зустріч із нею. — Все, я побігла, — випросталась я і посміхнулася.

— А млинці?
— Я не голодна. Від нервів. Ну, знаєш, як це буває, — приклала я долоню до живота, плануючи перехопити по дорозі якийсь пундик.

Черіті якраз зняла черговий панкейк з пательні й налила на розпечену поверхню ще тіста. Потім махнула рукою, поки ще не схопилася за лопатку.

— Щасти тобі.
— Тобі також.

Її хлопець влаштував їй стажування в конторі своєї мами. Так, не робота мрії й зовнішні дані Черіті навряд їй там чимсь допоможуть, та я, мабуть, тішилася більше за неї — мені вельми хотілося, щоб Черіті викинула усю навіжену сімейку Соретті з голови. Можливо, я візьму з неї приклад.

З її квартирки у Брукліні мені потрібно було дістатися Фінансового кварталу, і поки я заскочила в кав’ярню, поки чекала у черзі на своє замовлення, поки споглядала з-за вікна за дещо прохолодним, хоч і сонячним, ранком, на мене напали спогади як якісь бісові малолітні хулігани. Відкараскатись я не змогла.

Такий самий нью-йоркський заклопотаний ранок, така ж сама приречена свобода на душі, тільки тоді я провела ніч без сну — все очікувала, що скотиняка Джаспер прийде поквитатися чи нацькує на мене копів. В той вечір, коли він затиснув мене на кухні біля плити й вхопився своїми брудними пальцями за мою дупку, я чомусь не згадала про Черіті і йти мені було нікуди. Тож я просто до самого ранку збирала свої речі, лишаючись в його помешканні.

І байдуже речення Летті:

— Нашвидкуруч нічого не знайду, є тільки Соретті, — бо від нього якраз втекла чергова покоївка, мене аж ніяк не потішило. Зрозуміло було, що Летті переймається лише тим, щоб Бартолом’ю-п’ятий тримав язика за зубами.

Довелося одразу ж пертись до того нестерпного Соретті, бо він, бачте, ждав нову жертву, як той павук посеред павутиння чи граф Піцакула у своєму древньому, пропахлому часником й кров’ю томатів, замку, а я прийшла до офісу з усіма своїми речами, тож становище моє було геть паскудне.

Поки я підіймалася у ліфті до пентхауса, мовчки вивчаючи блискучі кнопки, сивоволосий швейцар дивився на мене чи то з осудом, чи то зі співчуттям. Це потім я збагнула, що він, мабуть, прийняв мене за чергову подружку Тоні, яка або завагітніла від нього, або прихопила на згадку про приголомшливу ніч дещо венеричне. Цілком зрозумілі думки.

— Проходь, — почувши, як відкрилися двері, вигукнув тоді господар. Від його анітрохи не суворого, навпаки, насиченого й привітного голосу я вкрилася сиротами. Роздивлятись, де я опинилася, часу не було, тож я лишила біля ліфта й дерев’яного столика на фігурних ніжках валізу та попростувала прямо до вітальні через коротенький світлий коридор, прикрашений картинами.

Він сидів на клятому синьому дивані й навіть не озирнувся на мене.

«Ким він себе вважає? Бісовим Крістіаном Греєм?» — пронеслося у мене в голові. 

Враження від його голосу, від інтонації, з якою він мене запросив, одразу ж було зіпсоване. Та у своєму скрутному становищі крутити носом я все одно змоги не мала.

Мабуть, невдоволення тоді відбилося в мене на обличчі, бо Тоні, до цього розвалившись на канапі, закинувши одну ногу на іншу, раптом сів прямо й схилився вперед, ще й примружився, ніби пильніше вивчав мене, ніби прикипів до чогось непересічного. І це я ще була в одязі.

Тоді він добре зіграв зацікавленість, добре прикинувся, немов щось йому задзвеніло всередині, коли я з’явилася. Йому це настільки майстерно вдалося, що мене пройняло.

Не до втрати свідомості, звісно, від надміру почуттів, та опинившись в полоні його карих очей, прикутих тільки до мене, лише до мене й більш ні до кого — ну звісно, бо ми ж були самі, — в полоні прискіпливого бешкетного погляду, яким він вивчав мене, я почувалася бабкою, яка втрапила ніжками й крильцями в патоку. І безнадійно залипла. Принаймні, на деякий час.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍