Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

— Тільки за умови, що ненадовго, — шепочу у відповідь і першою припадаю губами до його гарячих губ.

***

— Тут ти мене висадиш і поїдеш, а я залишуся чекати, — каже Марк, розтираючи очі. Вони в нього червоні точнісінько як у мене. Я як подивилася в дзеркало вранці, аж відсахнулася.

Це ми так прощалися. Всю ніч. Болить абсолютно все, що брало участь у процесі проводжання Марка. Тобто, кожна клітинка тіла. Але це ніщо порівняно з тим, як болить серце.

Я привезла Громова до того ж місця, де сталася аварія. Зараз про неї нагадувало тільки зламане дерево на краю обриву.

Тепер він хоче, щоб я поїхала геть.

— Нізащо, — відсікаю тоном, що не допускає заперечень. — Я тебе не залишу.

— Ні, ти поїдеш, Каріно, — Марк зводить брови на переніссі, і я починаю хлюпати носом.

Не Каро. Не мала. А Каріна…

Марк губиться і тягне мене до себе на пасажирське сидіння.

— Мала, ну що ти знову плачеш? Я не хочу, щоб ця людина тебе бачила. Я взагалі не хочу, щоб про тебе знали, поки не буде гарантованої безпеки.

Він мені за ніч це сказав незліченну кількість разів. Він вивчив мій номер телефону напам'ять і постійно повторював, щоб не забути.

— Гаразд, — дозволяю Марку витерти мені щоки і поцілувати очі, — виходь.

Громов із підозрою сприймає таку поступливість, але це не заважає йому накрити мої губи. Прощання виходить довгим і болісним, для мене так точно. Та й для Марка, судячи з його вигляду, теж.

Він востаннє цілує, прикушує губу, знову заціловує і вибирається з пікапа. Я посилаю повітряний поцілунок, зриваюся з місця і направляю пікап у бік уловлювального тупика. Розганяюся по максимуму.

— Я зможу, я зроблю це... — шепочу, ковтаючи злі сльози, що градом котяться по обличчю, — ось побачиш, Марку.

Попереду бачу глухий кут. Мчу смужкою гравію, що є сили пригнічую бажання заплющити очі і перелітаю через насип із каміння. Примудряюся відносно вдало приземлитися і вирулити так, щоб не врізатися в дерева. Та ж я зараз і не ховаюся.

Вистрибую з машини і біжу стежкою назад. Пробираюся через густий колючий чагарник, шкодуючи тільки про те, що не взяла брезентову татову вітрівку. Не посікла б так руки. Але за чагарником видніється крутий кам'яний виступ, і коли я на нього підіймаюся, бачу вдалині Марка, який присів на камінь.

Одразу на очі навертаються сльози. Марк сидить, упершись руками в коліна, а я беззвучно реву, закусивши долоню. Як же я його кохаю, просто нестерпно.

Через якісь п'ять хвилин повз мене з боку міста проноситься сріблястий позашляховик, і серце підказує мені, що це за Марком.

Так і є. Автомобіль пригальмовує навпроти нього, розвертається і під'їжджає впритул до каменя. Відчиняються двері, і навіть звідси видно, як оживає обличчя Марка.

Шумно видихаю і тільки зараз розумію, що весь цей час, поки позашляховик проїжджав відстань від мене до Громова, я просто не дихала.

Марк відчиняє дверцята з боку пасажирського сидіння і сідає в салон. Автомобіль розвертається в бік міста, а я деякий час ще сиджу в машині, марно борючись зі сльозами.

Мені нічого не хочеться. Хочеться сидіти на цьому місці й ридати до глибокої старості. Але я не можу, завтра прийдуть Янніс із Менелаєм, я маю виплатити їм заробітну плату. А ще з'їздити в селище, поповнити запаси їжі. І я збиралася зазирнути до дядька Андроніка.

Витираю ліктем очі, вчіпляюся в кермо. Відновлюю в пам'яті всі команди, які віддавав Громов, коли я виїжджала звідси минулого разу.

Мотор реве диким звіром, і я упевнено направляю пікап на купу каміння. Тисну на педалі, промовляю вголос усю послідовність дій. І тільки коли вилітаю на дорогу, байдуже відзначаю, що долоні в мене навіть не вологі. Ну може зовсім трошечки.