Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

Розділ 22.2

Прокинулася посеред ночі від різкого болю. Живіт так викручувало, ніби його хтось сокирою шматував. Ввімкнула світло, сіла й відкинула ковдру. На простирадлі була кров.

А далі сталася жахлива паніка, виклик швидкої, дзвінки рідним і, зрештою, сумна звістка. Викидень.

Дівчина після обіду вже повернулася додому. Через ломоту в тілі та головний біль нічого не хотілося. Дуже скоро приїхала мама й плачучи стала обіймати Асю та розпитувати, хто батько.

– Наші стосунки були помилкою, то яка вже різниця? – голос дівчини зробився настільки байдужим, що вона й сама його не впізнавала. Серце давно вже не боліло, замість нього там була діра.

– Ну як? – розгубилася мама. – Він же повинен знати про те, що сталося.

– Навіщо?

Мабуть, відповіді в мами не знайшлося, бо вона витерла сльози й почала говорити те, що Ася хотіла чути найменше.

– Нічого, у тебе ще буде дитинка. Обов'язково. Й не одна. І чоловік люблячий знайдеться. Бо ти в мене он яка красуня. Гарна, вихована, розумна...

Зціпивши зуби, слухала маму та мовчала. Краще б Ася їй нічого не казала, краще б мама не приїжджала, а залишалася в своїй Калинівці та ні про що не знала. Та тепер уже було пізно.

– Ти не розумієш, мамо, – перервала ці «непотрібні» заспокоєння, – вона уже для мене стала живою, ніби ось тут поряд була... Не хочу про це розмовляти. Ні про що не хочу розмовляти. Можна я побуду сама?

В очах мами була образа, але вона жінка розумна, з часом все зрозуміє.

– Піду щось приготую. Тобі треба поїсти...

– Добре.

Весь залишок дня Ася дивилася у вікно, думаючи про те, чому все так трапилося. І чи винні вони з Андрієм у смерті цієї дитинки? Мабуть, винні. При чому провина більшою мірою лежала на ній. Адже Ася могла б спершу розібратися, а вже потім приймати рішення. Ця її гордість, правильність... Можливо, якби вона так не нервувалася після його відходу, то й дитинка залишилася б живою.

Мама поїхала наступного ранку. Ася навмисне вдала, що почувається набагато краще, аби більше не слухати ці непотрібні втішання. Навіть усмішку змогла з себе видушити. Мабуть, вперше відтоді, коли Андрій пішов. Вірніше, коли вона його вигнала.

Провівши маму, подалася на роботу. Сяк-так проводила заняття. Студенти помітили її пригнічений стан і цікавилися чи, бува, не захворіла вона часом. Ася відповідала, що й справді захворіла. А що ще було казати?

Після занять довго сиділа на кафедрі й дивилася у вікно. Сніг давно розтанув. І коли тільки потепліло? З Андрієм вона не помічала нічого. Як і не помітила тієї затримки. В серці неприємно закололо. Все-таки там щось залишилося, раз боліло.

Так хотілося зателефонувати йому. Ладна була на колінах благати, аби повернувся. Але сміливості так і не набралася. Можливо, таки й наважилася б, але до неї знову став залицятися Жайворонок.

– Станіславо Вікторівно! А чи не хочете в кіно сходити? Завтра комедія хороша виходить. Наша, українська.

Подивилася на Петра байдуже. Колега був у верхньому одязі, швидше за все, збирався додому. І чого не пішов? Чого ніяк не відчепиться? А може то їй кара така? У вигляді цього чоловіка. Мабуть, що так.

– Ну ходімо, – стенула плечем.

Лише очі, що на мить розширилися, видавали Петрове здивування. Не очікував, напевно, Жайворонок, що погодиться.

– Можливо, тоді проведу тебе до твого дому? – звеселився колега.

– Можливо й проведеш, – відповіла байдужим тоном, намагаючись не дивитися на чоловіка. – Тільки у вбиральню сходжу.

***

Петро ніяк не міг збагнути, що могло змінитися в цьому всесвіті. Бо раніше Станіслава ніколи й не дивилася лишній раз у його сторону. А зараз погодилася на побачення. Вона ж зрозуміла, що це буде саме побачення? Петро відмітив у своєму блокноті пункт, що обов'язково має це уточнити.

Поки колега вийшла, сидів та смиренно чекав її, усміхаючись самому собі. Зі сторони мав комічний вигляд, однак сам цього не розумів.

Задзвонив телефон Станіслави й він на правах майбутнього хлопця діловито підійшов до її стола. Там, на весь екран телефону, зображувалося фото хлопця. Молодого хлопця, можливо, навіть студента. «Андрій». І яскраве сердечко в кінці. Пригадалися давні розповіді секретарки Віти про те, що Станіслава має стосунки зі студентом. Тоді він у них не вірив, але тепер закралися сумніви. Невже й справді Ковальова переступила межу? Але чого тоді погодилася йти з ним в кіно?

 Цей дзвінок міг зруйнувати всі його плани. Тому довго не роздумуючи підняв слухавку, не говорячи ні слова.

– Асю! Алло!

Голос хлопця був схвильованим.

– Асю, нам потрібно поговорити! Не мовчи, благаю! Я зобов'язаний все пояснити! Але спершу хочу почути від тебе хоча б слово. Я так сумую, ти собі не уявляєш! Вибач мені! Я провинився! Я...

– Вона не хоче тебе слухати, – не міг більше терпіти ці рожеві зізнання, – і бачити теж не збирається.

– Хто це? 

– Я – хлопець Станіслави. Новий.

– Так швидко?

Голос цього Андрія став іншим, більш глухим.

– Звісно, вона тебе вже й забула.

Пролунали короткі гудки. Петро поклав телефон на стіл і задумався. Отже, Віта мала рацію. У Станіслави були стосунки зі студентом. Але найприємніше в цьому всьому те, що їх більше немає. А якщо вона випадково побачить прийнятий дзвінок? І вирішить перетелефонувати? Спробував розблокувати смартфон, але пароль не впускав. За дверима почулися кроки, тому Петро миттю опинився за своїм столом.

– Ходімо? – Ковальова стала збирати речі.

– Можна з твого зателефонувати? – Жайворонок кивнув на смартфон. – Бо проґавив і не поповнив вчасно, тепер ось не нарахували пакет за тарифом.

– Звісно, тримай, – Станіслава розблокувала телефон та простягнула Петрові.

 

Кінець першої частини.

Друга частина уже на сайті. Назва книги "Розкраяне серце". Запрошую до прочитання!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍