Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

– Ні. Такого немає. Дякую, – зачаровано якось промовив хлопець, роздивляючись маленького дракона. – Чарівний подарунок. 

   Якась не зручна пауза виникла. Я не знала що сказати, а він просто дивився на подарунок. Вирішила сказати те, що перше прийшло до голови:

– Мої ноги просто скоро відваляться. Треба десь присісти.

– Втомилася? Тоді нумо рухатись до площі, – запропонував Герман і обережно поклав мій подарунок до свого рюкзака. 

– А може вже додому? Бо я туди не дійду. Чесно.

– Ти що? Ще увесь вечір по переду. Ми туди не підемо, а полетимо, – приголомшив мене Герман.

– Полетимо?

– Так. Он на тих човнах. 

   Трохи у віддаленні справді туди-сюди по небу літали човни. Ними керували досвідчені повітряні маги.

– Я думала то якийсь атракціон, а не спосіб пересування, – промовила здивовано, поки Герман вів мене в їхньому напрямку. 

– Це можна сказати два в одному. 

   Один човен був розрахований на вісім осіб і самого повітряного мага. Ми зайняли останні місця, які були трошки віддаленні від усіх інших. І чомусь мені подумалось, що всі присутні певно думають про нас як про закохану парочку. 

– Знаєш про що я найбільше шкодую? – тихо промовив Герман коли човен рушив і я, щоб не звалитись, вчепилася в його руку, а він тим скористався й обійняв мене. 

– Про що? – запитала і не думаючи відштовхувати його. Це все так висота на мене впливає. Я просто боюся висоти й зовсім мені не тепло і не так вже й приємні ті його обійми. Хіба що трошечки…

– Шкодую, що в такому місці й в такий день ми не можемо бути просто собою. Я б хотів бачити тебе поруч, а не тільки відчувати. Руда дівчинка не погана, але твоя міміка набагато приємніша. 

– А може знімемо маски? – раптом, дивуючи саму  себе, запропонувала йому. 

– Жартуєш? 

– Чому б ні. Хоча б поки ми летимо у цих човнах. Усі там в перед заглядають. На нас ніхто не дивиться. Та й сутеніє вже. 

– Ти з кожним разом все більше дивуєш мене, квіточка.

    Ми тишком зняли маски й понатягували капюшони на голову. Хотілося чомусь сміятись в голос. Особливо коли чоловік, що вже певно добряче перепив медової настоянки, обернувся у нашу сторону, а герман, який при посадці на човен був брюнетом, ще й підморгнув йому.

    А потім трапилося найчарівніше дійство за все моє життя. Той невидимий купол, що огортав увесь ярмарок раптом одночасно засвітився мерехтливими павутинками яскравого світла. Це було настільки не очікувано і масштабно, а ще здавалося, що варто протягнути руку і я дістану до такої павутинки.

– Яка краса, – захоплено промовила я.

– Так. Краса, – відгукнувся Герман.

ПОВІТРЯНИЙ МАГ.

    Він давно вже підробляв на щорічних ярмарках. Не має нічого складного в керуванні човном. Тут головне вміти сформувати відповідної форми повітряний мішок і направляти його у відповідну сторону. Тому у мага завжди був час пороздивлятись своїх пасажирів. А що ще залишалося робити? Човен пливе по повітрі повільно і від нудьги нікуди не дітись. 

   Сьогодні до нього підсіла вельми цікава парочка. До чого ж сильним було його здивування, коли зі сміхом вони познімали своє маскування. Цікаво було від кого це вони ховаються? Може коханці? Але ж на вигляд ще зовсім молоденькі. Скоріш за все учні академії якоїсь. 

    Ех, молодість. Кохання. Ці погляди.  В досвідченого чоловіка мимоволі з'явилася посмішка, але під його вусами її не дуже вже й видно.  А все через зачарований погляд хлопця на дівчину. Вона заглядала на нічне освітлення, а він заглядав на неї. Бідолашний. Ото ще потріпає вона йому нерви. А потім діти підуть, пелюшки, крики, ці кляті зуби ще. 

    Маг важко зітхнув та повернувся до керування. Ще ж треба було не забути дружині щось придбати, бо приб'є зараза точно. А дітям цукерок він накупив ще на початку ярмарку.