Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Розділ 23

Поверталися мало не бігом. Просуваючись від цілі до цілі з короткими боями, якось навіть не помітили, що пройшли більшу частину міста. Як і не звертали уваги на все інше. Натомість тепер я буквально відчував, як тисне в спину чужий і недобрий погляд. Від цього відчуття хотілося наплювати на гордість і кинутися навтьоки з усіх. Аби якнайшвидше вибратися з триклятого місця, де століттями панувала лише смерть. Стесані вершини вулканів, що нависають з обох боків міста, теж не додавали оптимізму. Хто знає, коли вони знову оживуть? Не дарма ж за минулі роки ніхто більше тут не селився.

Соратники, судячи з насуплених облич і напружених поглядів, теж відчували щось подібне. Навіть троль, якому довірили нести ковадло, тупав мовчки і не крутив головою, вишукуючи нову забаву. Отже, як тільки ноги ступили на порослу травою землю, всі дружно перевели подих, ніби нарешті скинули з плечей непідйомну ношу.

— Ф-фу… — сказав Тім, витираючи піт з чола. — Щиро кажучи, до останнього не вірилося, що він нас відпустить.

— Та вже… — погодився з магом Захірд, навіть не уточнюючи, кого той мав на увазі. — Відчувати себе героєм, звісно, приємно. Але більше я з дому ні ногою. Нехай інші, хто молодший і дурніший, шукають собі пригоди та подвиги. А я краще в кузні молотом постукаю... та в таверні за кухлем елю посиджу у вільний вечір.

— Годі вам... — вставив своє слово і я. — Добре все те, що добре закінчується. Ми живі, здорові — добра всякого різного нахапали. Так що і біля грубки взимку з дітлахами або за столом з приятелями буде що розповісти. Нема чого жалітися.

— Це так… — кивнув гном. — Буде... Але, давайте відійдемо ще трохи. Бо мені тут шмат у горло не полізе. Так і здається, що зараз хтось кинеться на нас.

— Я теж щось схоже відчуваю, — підтримав Тінь Захірда. — І краще не перевіряти: здається нам це чи ні.

Оскільки ніхто не заперечував, незважаючи на сутінки пройшли ще з версту, перш ніж розбити табір.

Палаюче багаття і полум'я, що весело танцює на сухому хмизі, трохи розвіяли мінорний настрій, а шиплячий на вугіллі сік, стікаючий з заячих тушок, і зовсім зняв нервову напругу. Ми нарешті були досить далеко від Мертвого Міста і почувалися захищеними.

На жаль… Помились.

— Сидіти на місці! Зброю не чіпати! — пролунав несподіваний голос із темряви.

— Що? — першим отямився Захірд. — Ти хто такий? Ану, покажися!

Почулися легкі кроки, і в коло освітлене багаттям увійшов ельф. Принаймні він виглядав саме так, як я собі їх уявляв. Високий, стрункий, довговолосий, зодягнений у шкіряний камзол захисного кольору і такі ж штани. У руках незнайомець тримав середніх розмірів лук із накладеною на тятиву стрілою.

— Легше стало? — глузливо промовив несподіваний гість.

— І що тобі треба, довговухий? — незважаючи на попередження, Захірд підтяг ближче до себе молот Тора, а я — скинув щит з плеча на руку, правою долонею намацуючи оголів'я меча.

— Віддайте те, що вам не належить! — не звернув увагу на образу ельф. Але тятиву натяг трохи сильніше.

— І що ж це? — потягнув я на себе розмову, побоюючись, що гном може все зіпсувати зайвою грубістю. А знову битися мені вже не хотілося. Набридло...

— Лук Ельдаїра!

Ну, хоч трохи прояснилося.

— Зрозуміло… Але навіть якщо припустити, що взята у бою здобич нам і справді не належить. То вашою вона теж навряд чи є.

— Я не жартую, людино! — у співучому голосі ельфа почулися залізні нотки. — Зі мною тут дюжина воїнів. І всі тримають вас на прицілі. Віддайте лук і розійдемося мирно.

— Звучить переконливо… — киваю і водночас даю знак товаришам не метушитися. — Але й не більше. Скажи мені, ельфе, з чого ви вирішили, що у нас взагалі є той лук?

— Ми стежили за вами. І все бачили…

— Чудово, — я навіть зрадів. — Тобто самі ви здобути свою реліквію не наважувалися. Чекали поки хтось інший для вас це зробить.

— Ми тричі намагалися. Але наш рід втратив уже надто багатьох, щоб ще раз ризикувати, — трохи менш гордо пояснив ельф.

— Он як?.. — я просто променів добротою і наївністю. — Тобто самі ви надто слабкі, щоб самостійно зайти до Мертвого міста, але чомусь впевнені, що зможете залякати чи перемогти тих, хто пройшов його від краю до краю. Я правильно кажу? Ніде не схибив?

Тепер ельф мовчав значно довше.

— Агов, друже! Ти не онімів? Чи я надто складне запитання поставив?

— Можливо, це безглуздо… — зрештою озвався ельф. — Але я не маю вибору. Якщо старійшини дізнаються, що ми бачили лук Ельдаїра і не спробували забрати його, нас виженуть із громади. А ніж жити з такою ганьбою краще вмерти.

— Вмирати не треба… — серйозно відповідаю. — Смерть не той гравець, із яким варто грати у піддавки. І якщо лук цього Ельдаїра справді такий важливий для ельфів — ми можемо вам його віддати. Але не через погрозу, а як добрим друзям. Які, при нагоді, віддячать такою ж послугою. Загалом: заплатять добром за добро.

Ельф знову задумався, потім опустив лук, зняв з тятиви стрілу і засунув її в сагайдак.

— І чого ж ти хочеш взамін, людино?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍