Читати книгу - "Його зухвала дівчинка, Джулія Ромуш"

Розділ 20.

Він думає, що я його? А я візьму і доведу, що це не так. Нехай викусить і тоді побачимо хто кого.

- Чому ти мовчиш? Я впевнена, що ти щось задумала! - Моя подруга мене дуже добре знає й останнім часом у неї інтуїція працює за нас двох, так що надурити Мелі не вийде за всього мого бажання. - Я так розумію, що ти не слухатимеш мене?

- Ну, дякую тобі велике за пораду. Якщо що я тебе попрошу молитися за мою жалюгідну душу, але тобі мене не зрозуміти. Янг до тебе завжди ставився нормально, зате я знімала всі вершки й щось мені підказує, що гірше бути вже не може, але краще...

- Ти робиш величезну помилку, Алісо. - Судячи з голосу, я не сказала б, що подруга сильно здивувалася, коли зрозуміла, що я хочу зробити.

- Ось і побачимо. Якщо це так, то я дозволю тобі безперервно говорити "я ж говорила", - усміхнулася, щоб хоч якось підняти нам обом настрій.

- Ага, це якщо говорити буде кому. У кращому випадку Роб тебе в кімнаті закриє і випускатиме суворо за розкладом і далі, ніж на метр відходити не дозволить.

- Який у мене суворий наглядач виявляється. - Слова Меліси мені не сподобалися, але чим сприймати їх серйозно, я вирішила перевести все в жарт. Навсправжки мені такі прогнози не подобалися.

- Алісо, потім же сама лікті кусатимеш. Не давай йому зайвого приводу, тоді й скаржитися мені годинами не доведеться.

- Це ти зараз скаржишся на те, що я скаржусь? - Від обурення я відкрила рота і почала нервово ходити по кімнатці не знаючи, чим себе зайняти.

Саме в цей момент вчасно згадала, що треба знайти свою заліковку, яку в мене попросив Патрік. Подруга там продовжує мені щось мовити, але я вже слухаю в пів вуха, бо надто зайнята підняттям макулатури з полиць. Десь у цих нетрях має бути моя заліковка, яку я заздалегідь сховала і ніби знала, що в моїй кімнаті міг побувати Янг. З ним же ніколи хорошого не чекай.

– Знайшла! - Кричу в трубку і розпливаюся в посмішці. Для мене це вже вважай пів справи зроблено.

– Що? Ти про що? Ти взагалі слухаєш, що я тобі говорю?

- Звичайно. Про те, що Янг ​​знає, що робить, одна я нічого не петраю. Він тут довше живе, більше знає, взагалі найздібніший і, мабуть, нишком від усіх ще й хрестиком вишиває.

- Ти ж це зараз спеціально? - Здається, сама того не хоч, я примудрилася ще й Мелі сьогодні розгнівати. Що не день, то маленька перемога.

- Вибач, рідна, я не думала тебе ображати. Я обов'язково скористаюся допомогою твого обожнюваного дружка, якщо інших варіантів не буде, а поки тобі доведеться терпіти мої нюні, тому що цей засранець мій крайній варіант. - Я тараторю як заведена і не даю подрузі й слова сказати, - ну а тепер мені треба бігти на заняття. На добраніч і передавай моєму маленькому пупсику привіт.

Мелі щось відповідає, явно не задоволена тим, що їй не вдалося мене переконати й кладе трубку, тоді як я на всіх парах лечу на заняття. Зараз мені потрібно знайти Патріка і віддати свою заліковку, щоб не чекати й тоді вже з почуттям виконаного обов'язку відвідувати лекції, що залишилися, і уникати Роба.

Поки біжу по корпусу намагаюся йому додзвонитися, але до мене не відразу доходить, чому він трубку не бере. Це у мене немає занять, але він зараз на парі. А ще я можу попастися на брехні, я ж сама йому сказала, що буду на лекції.

Робити нічого, доводиться залишити йому повідомлення і це схоже майже на побачення в їдальні.

“Чекаю тебе на перерві. У мене для тебе дещо є”.

Просто я не знаю, як такі справи робляться і чи можна називати речі своїми іменами. Я конспіратор і засекречую свої канали зв'язку.

“Ок. Я знайшов спосіб розв'язати твою проблему”.

Після того, як ці слова читаю, так у душі прямо весна розквітає. Все грає райдужними фарбами й дихати легшає, настрій покращується, але... ненадовго. Рівно до того моменту, як я відчуваю, як чиясь важка рука падає мені на плече й майже прибиває своєю вагою до землі.

- Яка зустріч, Виштребенько, а я вже подумав, що ти мене уникаєш...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍