Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Розділ 32

Соля прокинулась. Перша думка, яка в неї  промайнула — де вона знаходиться?  Дівчина  лежала в ліжку,  в незнайомій кімнаті, вкрита мʼякою ковдрою, а поруч неї спав Орест. 

 

«Що я тут роблю?» — Намагалась скласти до купи пазл.

— Оресте, — промовила дівчина, намагаючись його розбудити. Вона сіла на ліжко. 

Хлопець відкрив очі, спросоння дивлячись на Солю.

— Де ми?

— У мене вдома, — тихо відповів.

— Але як? — Вона намагалася підвестися.

— Не роби різких рухів, — сердито глянув, вперто поклавши руку на її долоню, — тобі потрібен відпочинок, - промовив більш м'яко. Сів поруч..

— Я попросив  Діну, щоб вона сказала  твоєму батькові, що  ти ночуєш у неї. І я забрав тебе до себе, бо за тобою потрібен догляд. Ти ж не захотіла зостатися в лікарні. Так що маєш.

— А Нік?

—За нього більше не хвилюйся. Цей козел отримав своє. Але я, хоч ти вбий, не розумію чому ти пішла до нього? Чим ти думала?

Соля підвела на Ореста повні смутку очі, вона вагалася відповідати на запитання чи ні? Говорити правду чи змовчати? Врешті промовила.

— Не знаю, я просто пожаліла його, знову повірила. Але потім…Яка я дурепа, — на мить замовкла, збираючись з думками, — Оресте, мені було дуже страшно, він дивився на мене як звір на здобич. Я закричала, але це не зупинило його. Потім ляпас, і він вже на мені. Я думала, що це вже кінець… Ніхто мене не врятує.

— Ну все, годі, —  він обійняв її за плечі, відчуваючи, що вона ось-ось розплачеться. Орест не міг на це дивитися.

—  А твій батько? — Раптом згадала про ще одну загрозу.

— Він у відрядженні. Солю, ще будуть питання?

— Ще одне, чому ти це робиш?

— Ми ж друзі, — хитро відповів.

Як ні в чому не бувало він взяв до рук подушку та підмостив її  Солі під спину.  Хлопець був в штанах та з оголеним торсом.Соля вмить зашарілася, її щоки горіли, рятувало лише те, що в кімнаті була напівтемрява.  Від нього віяло теплом та силою. На мить їй захотілося, щоб він її обійняв, захистив від всього світу.

—  Футболка була брудною і я її зняв, — ніби читав її думки, — це ж не проблема?

— Звісно не проблема, —  намагалася не виказати себе. 

— Котра година? 

— Рано ще. П'ята ранку. Ти як? — Доторкнувся до її щоки.

— Здається краще.

 

Він піднявся та відкрив шафу, дістав свою футболку та штани. 

— Я подумав ти захочеш перевдягтися.

— Дякую. 

— Якщо хочеш,  можеш прийняти душ. Чистий рушник на поличці. 

 

Орест мав рацію. Душ їй був потрібен. Вона хотіла змити з себе не лише бруд, а й дотики Ніка. 

 Орест допоміг їй дійти до ванної кімнати.  Далі Соля пішла вже сама. Соломія  зняла брудну сукню, занурилася у воду, намагаючись зрозуміти, як вона потрапила в таку халепу. А ще вона хотіла просто забути та забутися.

Нарешті Соля вийшла з душу, вона розчесала вологе волосся, одягнула бавовняний костюм Ореста. Футболка  була чистою і пахла його парфумом. Соля чомусь закрила очі та вдихнула запах. 

За мить відкрила, пояснюючи свою поведінку тим, що добряче вдарилася головою.

Зібралась з думками, зайшла назад до кімнати. Неочікувано на ліжку її чекала  таця з канапками та парував в горнятку чай. 

— Подумав, що ти могла зголодніти. 

— Дякую. Я не голодна, але від чаю не відмовлюсь. 

— В тебе гарна кімната. Чомусь думала, що вона у тебе інша… Не те щоб я думала про твою кімнату, просто…

— Я зрозумів, — посміхнувся. 

— Ти перша, кого я сюди привів.. Взагалі, я не люблю показувати особисте. За мене це і так регулярно робить ЗМІ. 

— Мабуть,  важко так жити? 

— Я вже звик, — його очі потемніли.

 

Соля вирішила не давити на болюче, вона знала, що все що стосується його сімʼї, він звик ховати за сімома замками. І ніколи ні з ким не обговорювати. 

Сьогодні вона познайомилась з його мамою, хоча і при таких обставинах. Вона здалася їй гарною людиною, що не скажеш про його батька. Але дівчина вирішила, що на сьогодні досить драм, тому перевела тему. 

— Мені  подобається  «Linkin Park»  — глянула на постер рок-групи, який висів на стіні, — навіть була колись на їхньому концерті. 

— Бачиш підпис на гітарі, — показав пальцем, це автограф Честера  Беннінгтона. 

Його очі посвітлішали, видно як він любив музику. 

— Клас, — вона розглядала гітару, а він роздивлявся її. Йому подобалось, що вона в його одязі. Це було і мило, і звабливо водночас. 

Вона взяла в долоні чашку з чаєм. Замислилась. 

— Про що думаєш? 

— Що життя — лайно. 

Орест згадав напис на дзеркалі в її кімнаті. 

— В мене все йде шкереберть, — пояснила.

— Можна до тебе в клуб? Ну тих, хто вважає життя лайном. 

— Соломія посміхнулася. Це була перша її посмішка за вечір.

— Як назвемо клуб?

— Друзі по нещастю, — розсміявся Орест.

Соля теж пожвавішала. Чи то ліки заспокійливо діяли, чи то турбота Ореста давалась взнаки, та Соля  почувалась  значно краще. Вона подивилась на нього якось інакше, без образ та злості. Вона зрозуміла, що між ними є щось спільне: вони обоє самотні. 

Почало світати. Залишалось не так багато часу на  відпочинок..

— Тобі потрібно поспати. Я розстелю собі у сусідній кімнаті, а ти залишайся тут. 

Він піднявся, але Соля його зупинила. 

— Оресте, можна тебе попросити… 

— Спробуй. 

— Залишся, будь ласка, я не хочу залишатися сама.

Як він чекав ці слова. Як він жадав її прямо зараз. Він ще памʼятав смак її губ. Але Орест мріяв, щоб Соля теж цього хотіла, так само сильно як і він. Тому хлопець не буде наполягати, не буде давити. «Цій малій досить збоченців за вечір.» 

Орест ліг коло Солі, та за мить повернувся обличчям до дівчини. 

— Ти програла парі. 

— Ти про що? 

— Що ми зможемо залишатися друзями. Тому з тебе побачення. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍