Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ще була фреска, яку на моїй кухонній стіні намалював Кактус, він же Ігор Гордієнко, — за всіма правилами настінного розпису. З огляду на ці правила, він морив усе товариство холодом протягом кількох місяців, забороняючи запалювати кухонну піч, і власноруч розтирав темперу на дефіцитних яйцях, які йому періодично під’їдав Олег. Орест Яворський розвинув на цій підставі цілу теорію про двох глистів, Бема й Бека, які, мовляв, і зумовлюють Олегову гадану ненажерливість; він, узагалі, полюбляв Олега на різні лади підтягувати, але, схоже, Олег і сам підтримував цю словесну садомазохістичну гру, хоч і назвав якось, не стримавшись, Орестові жарти фельдфебельськими. Саме за це він, власне, й отримав у відповідь прізвисько Генерала. «А в тебе, — сказав Орест, — жарти — генеральські», нікому сиріч незрозумілі. Фельдфебелем Орест так і не став, зате звання Генерала прилипло до Олега доволі міцно можливо, саме тому, що він не мав у собі абсолютно нічого генеральського і, взагалі, військового, а може, й тому, що в поезії таки був абсолютно незаперечним «генералом», і навіть амбітний Грицько публічно визнавав його єдиним в Україні поетом, більшим за себе.
Тим часом Кактус знайшов дотепніший спосіб помститись Олегові за з’їдені яйця: він зобразив його на фресці з підступно простягненою рукою в бік біблійної риби посеред столу, з виразним наміром ту рибу поцупити. Кактус не мав фахової освіти, тож його малярство виглядало наївним, але до квазірелігійної фрески, що імітувала святу вечерю, саме такий стиль пасував: парсуни замість облич, широко розплющені («божевільні», як казав дехто) очі, неправильні форми тіл та іграшкові німби за потилицями п’яти персонажів, серед яких, крім самого Кактуса та Олега, впізнавався Орест Яворський, Василь Гайдучок та скромний господар того помешкання.
Мені невідома подальша доля цієї роботи; скоріш за все, нові власники тамтешніх стін її знищили. Та Кактус, здається, встиг її сфотографувати, тож цілком вірогідно, що знімок ще десь є.
5.
Восени 1977-го Олег несподівано одружився і переїхав до Києва. Тривалий час працював декоратором в навчальній студії театрального інституту імені Карпенка-Карого чи, як його жартома називали, Карпенка-Лумумби, натякаючи на велику кількість у ньому іноземних студентів. Я в Києві бував рідко, але завжди намагався Олега провідати в його «кінопавільйоні» у барокових палатах на території Лаври.
Ми розмовляли з ним про буденні речі (про способи забивання цвяха, наприклад, чи приготування мухоморів, щоб вони були їстівними) — так, мовби продовжували перервану місяць або й пів року тому розмову, навіть не намагаючись якось заповнити-відтворити пропущений часовий проміжок і незліченні події в ньому. Можливо, ми знали, що переповісти минуле все одно неможливо, не звівши його до банального переліку фактів: хто, де, коли, з ким? А може, просто відчували, що є важливіший досвід і що він зовсім не десь-там, а тут-і-тепер.
Іноді я заїздив також на Новосілки, де Олег мешкав з Наталкою у її батьків. І раз навіть якось був приклався до порятунку дитини, причому не мусив задля цього геройського вчинку ані кидатись у вогонь, ані пірнати під кригу. Ми сиділи невеликим гуртом за столом надворі, коли я раптом почув якийсь дуже далекий приглушений крик. І глухе гупання. Я сказав, що хтось ніби кричить. Ми прислухались, але не розчули нічого. І все ж кинулися до будинку й знайшли на кухні малу Оксанку у холодильнику: старі совєтські системи затраскувались наглухо, і відчинити їх можна було лише клямкою ззовні.
А незабаром, у 1984-му, я теж одружився і теж перебрався до Києва, спокусившись редакторською роботою у журналі «Всесвіт». Моя посада була маргінальною, але Київ давав неформальні контакти, а перестройка відкривала додаткові можливості, і я намагався сповна їх використати для проштовхування у друк усієї тієї андеґраундної літератури, яку знав, можна сказати, з перших рук. Спершу я попросив в Олега переклади для свого журналу, потім вірші для альманаху «Вітрила» і врешті випросив цілу збірку «Великий міст», яку вдалося видати в «Молоді» 1989 року.
Потім я змусив його поступити у Спілку письменників — хоч би заради вирішення певних побутових проблем (вони з Євгеном Пашковським, здається, були останніми, хто встиг отримати через Спілку невеличке державне помешкання в Дарниці). Врешті — повернувшись у 1996-му з «фулбрайта», я загорівся ідеєю спровадити туди й Олега. Я, назвімо це так, «допоміг» йо му скласти проект і зібрати всі документи, зокрема попросив професора Грабовича про рекомендацію і професора Найдана про запрошення до Пенстейту. Ледь не під вартою допровадив його до фулбрайтівського офісу на співбесіду — щоб нічого не забув і не переплутав; і розпачливо потім розшукував його на прохання американського культурного аташе, щоб той «фрик» таки зайшов до посольства оформити візу. Бо Олег, звісно, примудрився і забути, і переплутати, — виявляється, він поїхав собі десь до Тисмениці, чи, може, до Львова, замість призначеного посольського інтерв’ю. І коли врешті знайшовся, то тільки пробурмотів щось на кшталт: «Я не знав, що це так терміново…»
Він мав харизму і, можливо, тому йому пробачалось багато з того, що не пробачалося іншим. Важко собі уявити, щоб педантичні німці дозволили кому-небудь танцювати босоніж на столі після чималої кількості випитого вина; або щоб поважні члени фулбрайтівського комітету пропустили на стипендію фіналіста, який на традиційне запитання, що він планує робити в Америці, відповів, що хоче поїхати першим ділом до містечка Конкорд у штаті Массачусетс і викупатися в ставку, над яким Дейвід Генрі Торо писав свою книгу «Волден, або життя в лісі». (В Олеговому фулбрайтівському проекті офіційно значилося приготування антології американської поезії українською мовою).
Геній має право бути трохи дивакуватим, і певно тому всі ставилися до нього дещо поблажливо. Здається, що й сама доля була до нього доволі лагідною — принаймні наскільки вона може такою бути до когось, хто нею майже не переймається. Він, схоже, й сам повірив у цю поблажливість; ми всі повірили. Ми ж бо знали, зрештою, що пневмонія буває ледь не у кожного. От тільки запущена — лише в декого.
Newton МА, 16-18.02.2019
Сашко
За кілька останніх тижнів померло кілька моїх знайомих, усі — з «неепідемійних», не пов’язаних із COVID-19 причин. Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.