Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

23

За сніданком я не вимовила жодного слова. Та й після того, що сталося, шматок мені в горло не ліз: спочатку напад кавалла, потім... Ліам, моє перетворення та його ультиматум... Мабуть, від цих потрясінь мене почав бити озноб, який я намагалася приховати - не хотілося здаватися перед ним хворобливою панянкою.

Спочатку я просто дивилася то в землю, то на вогонь, то на свої нігті. Потім, у міру того, як він розповідав про своє життя після аварії, я мимоволі стала піднімати на нього очі. І щоразу він ловив мій погляд, на мить замовкаючи, а потім продовжував свою розповідь. А я щоразу гадала: ну як я могла його не впізнати? Його очі анітрохи не змінилися, тільки з'явився блискучий навколо райдужки обідок. Усе той самий зачаровуючий, звабливий погляд, оксамитовий голос, що викликає мурашки. Ті самі довгі, вправні пальці, які так ніжно мене пестили і доводили до найчуттєвіших вершин. Той самий могутній розворот плечей і владна аура хижого звіра... Я ніколи не обманювалася щодо нього, і завжди знала, що він далеко не найпозитивніший герой. Але раніше мене це не зупиняло, а навіть навпаки... вабило, заворожувало, позбавляло розуму. Я його кохала - це безперечно. І якби він раніше запитав мене, чи хочу я залишитися й померти поруч із ним, чи вирушити до нареченого, безсумнівно, вибрала б перший варіант. Тож його рішення, як би воно не ображало мене, врятувало мені життя.

То що ж сталося зі мною зараз?

Кохаю його? Чи ненавиджу?

Я так довго гнала геть спогади про нього, що могла бути впевнена лише в одному: я до нього не байдужа, а ось що це за почуття, розібратися поки не могла. Тим паче, що після його розповіді я могла закинути йому лише одну провину - він позбавив мене сина, нехай навіть усього на сім днів.

Тепер я знала, що він не покидав мене. І знала, що Деніел не був винен у його зникненні. Просто сила Ісіди справила на всіх на нас абсолютно несподіваний вплив.  Добре це, чи погано, покаже час. До речі, про час... Не так уже й довго він мене й шукав - ще не минуло й року з часу нашого розлучення. Я краще за будь-кого знала, як важко доводиться землянам на Ісіді. І не могла не визнати, що він набагато краще, ніж Деніел або я пристосувався до життя на планеті, знайшов друзів, покровителів...

- Як жила ти весь цей час? - раптом донеслися до мене його слова. Я зрозуміла, що відволіклася і пропустила багато чого з його розповіді, але не зізнаватися ж у цьому?

Я пересмикнула плечиком.

- По-різному. Спочатку було дуже складно, потім легше...

- Про мене... згадувала? Перші ночі я тільки й робив, що намагався проникнути в твій сон: зрозуміти, чи жива, де опинилася... Але ти так жодного разу мене й не покликала.

Ну що ж, здається, настав час для одкровень.

- Я боялася. Боялася дізнатися, що ти загинув. Страшилася, що пересуди мутантів про те, що до твого зникнення доклав руку Деніел, виявляться правдивими. Потім, згодом, коли зрозуміла, що ти, найімовірніше, вже не з'явишся, боялася, що ти вижив. І просто кинув мене.

- Ти так погано мене знаєш, Капрісуель? Як могла так подумати?

Я подивилася йому прямо в вічі, вперто підняла підборіддя, і відповіла, як на духу:

- А я тебе й не знаю. Розумом можу пояснити твої вчинки.  Але... від цього стає ще болючіше. До того ж, я давно вже зрозуміла, що люди змінюються. І це... протвережує.

- Ти про Деніела? Він ображав тебе?

- Ніколи. Навіть навпаки, піклувався про мене, як тільки міг. І до Аліма ставився, як до рідного сина, - я вимовляла ці слова, і сама заспокоювалася - але ж так воно і є! Деніел піклувався про мене, кохав... Доти, доки в його житті не з'явилася фатальна таємниця. Саме в цей момент мені в голову прийшла геніальна думка... - Ти хочеш побути зі мною сім днів наодинці? У мене теж є умова. Ти допоможеш мені дізнатися, що сталося з Деніелом.

Я з викликом дивилася на нього. Не потрібно бути ясновидицею, щоб зрозуміти, що йому, м'яко кажучи, не подобається моя умова.

- Добре. Ми дізнаємося, - зловісно протягнув він. - Але ти маєш знати - я вдруге своєї помилки не повторю. І ділити тебе з ним не стану.

Я не стала уточнювати, що означає його ультиматум. Не стане ділити - не віддасть мене Деніелу? Або піде, якщо я зроблю вибір не на його користь? А чи зможу я зробити вибір? Як багато питань... Навіть голова заболіла. Щоправда, про свою голівоньку я відразу забула, коли груди, налиті молоком, раптово пронизало тисячею болючих уколів. Яка ж я дурепа! За своїми переживаннями зовсім забула про мікстурку, поспішно зроблену для мене Ханою. Тільки-но вона дізналася, що її й Аліма відправляють у Самандар, як кинулася збирати якісь рослини. Вона спритно перетерла в кашку корінці, листя і квіти з пряним запахом, а отриманий сік злила в невелику пляшечку.

- Ось, - прошепотіла вона, - щоранку роби ковточок, якщо хочеш зберегти груди здоровими...

Коли я кинулася до невеликого баула зі своїми речами, кавал Пекло незадоволено схропнув і вдарив копитом, але відразу ж заспокоївся під лютим поглядом Ліама.

- Що це? - запитав Ліам, недовірливо спостерігаючи, як я відпиваю ковток.

- Я годую сина грудьми, - скривилася я від мерзенного смаку мікстурки, - розлучення з ним погано позначиться не тільки на ньому, а й на моїх... грудях.

Я зніяковіла, кинула на чоловіка швидкий погляд. І ледь зловтішно не захихотіла: він здавався таким здивованим, а за секунду і трохи винуватим, що одразу стало зрозуміло: про таку проблему він навіть не подумав.

Приблизно за годину Ліам загасив багаття, упакував і сховав залишки їжі в сумку, прикріплену до сідла Пекла. Потім спритно вскочив у сідло свого кавалла і попрямував до мене, явно маючи намір посадити мене перед собою.

- Ні! - зупинила його я. - Я поїду на своєму скакуні.

Жодна риска не здригнулася на його обличчі, тільки око недобро виблиснуло. І все ж, він мовчки допоміг мені піднятися в сідло мого кавалла.

Перший час ми їхали мовчки. Особисто мені було ніяково від цього мовчання, тож, коли він раптом заговорив, я навіть тихенько видихнула від полегшення:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍