Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

жодної дужої кістки. Бані, здавалося, гойдалися від вітру. Підлога зойкала від доторку ніг. Пахло ладаном і порохном. Рівний голос гмура, що правив вечірню, заколисував, змушував уявити себе на загубленому в безчассі кораблі.

Тюрин згадав, що востаннє відвідував службу ще за життя матері. Після втечі з маєтку і переїзду до столиці мати стала дуже набожною. Щонеділі ходила до церкви, ставала навколішки і ревно молилася. А коли підлітком Олександр запитав, які ж гріхи вона вчинила, що так палко вимолює прощення, мати сказала, що це не для себе, а для нього і для батька.

— Я ще не встиг нагрішити, — заперечив Олександр.

— У гріх тебе вмочив батько! — відказала мати.

Тюрин шкодував, що так і не розпитав, що вона мала на увазі.

Остання зустріч, за день до смерті матері, досі тривожила пам’ять. А одна фраза віднедавна почала приходити особливо часто.

— Він проміняв тебе на нечисть! Зустрів її і відмовився від нас, — істерично прокричала мати, кидаючи у нього лист батька, в якому було лише холодне прощання.

«Зустрів її», — знову і знову прокручував у голові Тюрин. Раніше він думав, що йшлося про коханку з нечисті. Тепер почав сумніватися.

Справи змієпоклонців у архівах Четвертого відділу були мовчазними свідками пошуків батька. Потому як Тюрин-старший дізнався, що серце Змія забрала Апі, він зосередився на її пошуках. За його сприяння були виловлені десятки змієпоклонців. На допиті кожного він був присутній особисто. Тюрина-старшого цікавило одне — як викликати Апі.

Слова матері могли значити, що батькові це вдалося — він знайшов Апі. Але як і коли, Тюрин-молодший поки що не знав.

*

— Смертію смерть подолав! — особливо голосно вивів молитву гмур. Тюрин здригнувся. З думок про батька знову повернувся до рипучої дерев’яної церковці й мусив зосередитися на ченцях.

У сільських храмах Межі зазвичай людиноподібні тіснилися біля входу. У соборах Києва все залежало від характеру панотця, складу громади, але тут, у церкві Дальнього монастиря, люди і нечисть стояли впереміш.

Назарій тулився до приземкуватого смаглявого чоловіка, що міг бути тільки Протасієм. Старший з братів мляво шепотів молитви, раз по раз давлячись позіханням.

У центрі горою грубої сили височів Марко Проклятий — один з п’ятьох людиноподібних у Дальньому. Сиві пасма падали на очі. Стирчав лише зламаний, ніби вбитий в обличчя, ніс. Кремезні руки сягали нижче колін. Лівою обіймав іншого з нечисті — Іллю-стовпника, що до середини тулуба вріс у дерев’яну колоду. Щоразу як Марко замахувався, щоб покласти хрест, стовпник хитався, як від ударів сокири. Очі Іллі були міцно заплющені, а на голові тулилося пташине гніздо.

Ще один людиноподібний лежав розпластаний на підлозі. По темних, наче старе коріння, пальцях, що міцно трималися за чавунні плити, сищик визначив Захарія-травника. На мить здалося, що у мерехтливих тінях біля кануну з розп’яттям розгледів Василя-пісника. Темрява здригнулася, і місце виявилося порожнім.

Попри все, що сталося у Дальньому монастирі, ченці здавалися заглибленими у молитву. Гріх цікавості не торкнувся їхніх суворих облич. Хіба молодий Назарій вряди-годи розвертав голову в бік Тюрина, а потім винувато зиркав на Протасія.

— Відаю, що думаєш, отроче, — за плечем Тюрина почувся шепіт, ніби змія проповзла над вухом, — чи була душа брата Теофіла уж тако відкрита небесам, щоб сподобитися воскресіння?

Серце сищика на мить зупинилося, хоча боятися не було чого. В жилах давно пульсувала не цікава упирю синя рідина доктора Гальванеску.

З-під клобука схимника на Олександра Петровича подивилися жовті, як у кота, очі Василя-пісника. Страшно червоніли вуста. «Повнокровні, — промайнуло в голові у Тюрина, — занадто, як на того, хто харчується самими пацюками».

— І чи понєже за заслуги оцінений, яко агнець Божий? А чи покараний посмертним життям, яко першоспокусник-змій за гріхи тяжкі й підступні? — голос шелестів, наче прив’яла трава, і Тюрин відчув, як холод розливається по шкірі, і з подивом відзначив, що напівживе тіло досі може лякатися.

— Вам видніше, брате Василю. Кажуть, чимало з Теофілом спілкувалися?

— Я обітницею мовчання вуста не запечатував, а розваг у нас небагато. Теофіл історії давні любив. Час на дотик мацав, — жовті очі гіпнотизували, зазирали в саму душу. — Здається мені, синьопикий, і ти шукаєш правди у минулому?

— Іноді минуле може пояснити теперішнє, а то і майбутнє, — подивився Тюрин на Василя-упиря і подумав, скількох той встиг обернути за довге упирське буття. Близько трьохсот років існування давали силу і досвід, щоб створити чималий рід. Мало хто з сучасних «батьків» упирських родів міг похвалитися таким довголіттям. Упирські повстання і протистояння з людьми призвели до винищення найкращих. А пісник сховався за стінами, і час для нього ніби зупинився.

Грінівецький, від якого Тюрин порятував велику княжну, мав трохи більше ста років. Його обернув один з декабристів — Олександр Поджіо. Від «батька» Грінівецькому дісталася ненависть до монархії та імперії, а ще чималі сили для продовження революційної справи.

Дивлячись на біле й роздуте, наче у потопельника, обличчя Василя-пісника, Тюрин згадав, як убив Грінівецького. Йому пощастило. Упир-заколотник одним порухом пальця міг зламати людині кістки. Начальник царської охорони полковник Розенов пожертвував собою, щоб Тюрин зміг прошити груди Грінівецького священним кілком. Олександр Петрович досі пам’ятає вираз обличчя упиря: подив смерті і прикрість, що не зміг закінчити почате. Проти нього Василь-пісник здавався сільським дідуганом, якому до всього є діло, але немає сили більш ніж на теревені.

— А я тебе як книгу читаю, немертвий, — проказав упир-схимник, — ким був, ким є, ким станеш…

Відживленому здавалося, що пісник постійно змінює положення, кружляє, як муха над головою, водночас усюди і ніде.

— І ким я є? — розсердився Тюрин. — Думаєш, я не знаю?

— Думаю, не знаєш, — хитро посміхнувся упир. — Гадаєш, що сам свою долю куєш, але ні. За тебе все вирішено. Але мені немає діла до старих чи нових богів. У Василя-пісника свої турботи, свої бажання.

— І чого ж може бажати трьохсотлітній упир? Яких таких розваг, крім крові? Ти Теофілу золотом за кров платив? — просипів Олександр Петрович. На них почали озиратися інші брати.

— Годі, брате, — проказав упир, здавалося, не розтуляючи губ, — хіба не бачиш? Схимник я і пісник. І золота давно не маю. Все на обитель віддав. Теофіл, дитя, теж розпитував. Але і йому казав, і тобі скажу: не маю скарбів. То все легенди.

— То що ж тоді Теофіл у печерах шукав?

— Щось шукав, але мені то не відомо. Хто людині заборонить, коли їй нетерплячка? Цікавий був, як от ти, синьопикий, — сищику здалося, що упир змовницьки кліпнув лівим оком. — Але ти краще Марка Проклятого розпитай. Теофіл