Читати книгу - "Зібрання творів"

class="cite">

4.3.

* * *

І спогад усеможно завернув

давноминуле, горем переоране,

і, відслонивши, мов терпіння, гори,

раптово до непам’яті пірнув.

Тепер ступай у ці незнані гори,

там наточи цілющої води,

щоб відживити ці старі сліди,

прокладені, здається, тільки вчора.

Все повернулось на коротку мить,

аби збагнути: всі твої напасті

минулого були за справжнє щастя.

Крислата яблуня в цвіту стоїть,

здається, розвилась посеред снігу,

щоб догодити спогадам, і кригу

струсити з віття. Мій синок біжить -

і ручки розкрилив жовтогарячі…

Отак живу, спогадую і трачу

життя на ще незвіданого мить.

5.3.

* * *

Зайду за край терпіння і ждання

і зазираю в себе, мов крізь шпару.

Ану ж, зізнайся – винесеш покару

і ще повернеш – хай і навмання -

до свого перекопаного двору,

де вимінила все оця жура,

де грає незнайома дітвора.

Пройдеш у погріб чорних коридорів

із павутинням вікових розлук?

Ні син, ані дружина не впізнають.

О, так лише померлого стрічають

із того світу, з оберемком мук.

Зупинишся – між лихом і добром?

І питимеш розлуку, наче бром.

Пообтинали все твоє коріння,

отож вельможно йди за край терпіння.

5.3.

* * *

Із себе виклич лева і ярій

між цими ґратами і ста замками.

Тож власне серце лапами, кликами

і люттю пелехатою окрий.

Утятий обрій дибиться, як щовб,

горить одна зоря і дуже щедра.

Ти хто? Зухвалий Марс ачи Венера,

так зимно студиш мій спашілий лоб?

Із себе виклич лева і лютуй,

твоїх розкошів виярілі юрми

проносяться у смертному алюрі,

пірнаючи у чорну темноту.

7.3.

* * *

Вода урвалася з криниці,

кругами вичорнів моріг,

крильми прошелестіли птиці,

раптово гулькнувши за ріг.

Їх синє-синє лопотіння

лякало молоді вітри.

І світ розпався весь – по тінях

епілептичних вечорів,

коли урвалася з криниці

хлипка, сколочена вода.

Як сині пролетіли птиці -

земля заплакала руда.

І так душа тобі зболіла,

неісходима по тернах,

і передсмертне билось тіло -

твоє ж і в тебе на очах.

7.3.

* * *

Я непомітно перейшов межу

самого себе. І лежу на споді

вітчизни, пам’яті, жаги, свободи,

не знаючи, що Богові скажу

за цю міграцію душі та тіла.

Обгасли зорі. Лиш одна світила

передутратою усіх прощань.

Ані кінця тобі, ані початку.

Отож і все: тікай – і без оглядки,

ачи понівечений, знов постань

посивілий, поділений, схололий,

рабований і мертвим і живцем.

Не смій померти! Стань перед кінцем

цього кривавого прокляття – долі.

Наприостанку в себе повернись,

щоб провернуть немилосердне лезо

оцих напасте-злигодне-поезій,

а вже тоді – хоч і за вітром війсь.

9.3.

* * *

Мертвий сон галактик

як не здушить нас.

Спати. Спати. Спати.

Бо – минувся час.

Ніч блукає глупа

у глухім степу.

Хто ж це так протупав:

тупу-тупу-пу?

Чи яка почвара?

Чи який відьмак?

Чи господню кару

насилають так?

Ніби дерта рана,

репається діл,

та од жаху п’яний

труситься ковил.

Вирви та байраки,

скіфських баб ряди.

Хто ж то до галактик

ген проклав сліди?

Таж немає Бога!

Хто ж то походив

зоряну дорогу

і згубив сліди?

Що, як це останній

із живих людей

кинув край страждання

і до неба йде -

там, у коловерті,

в царстві сатани -

ні життя, ні смерті,

лиш блаженні сни.

Мертвий сон галактик

як не здушить нас.

Спати. Спати. Спати.

Бо – минувся час.

9.3.

* * *

Уже життя моє прожите,

коли і як – то й не збагну.

А десь за ґратами харити

вістують радісну весну.

Десь бродить луками кохана,

любові згадує стежки,

там кожен пагін, нею п’яний,

її торкається руки.

А любого Харон питає

про давні сорок-сороків,

гречану вовну висипає

з семи полатаних мішків.

Але душі немає в акті!

Там тільки витлілий дотла

і ледве-ледь теплом пойнятий

зсивілий попіл.

Дубала

постань, душе моя столюта!

Високим розпачем постань!

Ні в кого не проси покути,

минаючи розгаслу хлань.

Віки – попереду у тебе,

в століття свій скеровуй лет.

Єси поет, запраглий неба,

во віки і віки – поет!

10.3.

* * *

Хтось чорний-чорний бродить довкруги,

із ніг до голови мене обзирить

і, не впізнаючи, уже й не вірить,

що все це я – угнався в береги,

як грудка болю, пам’яттю розмита,

живого срібла озеро нічне.

І зводить подив око ненасите:

адже ж він мертвого шукав мене.

Душа колотиться і стогін колобродить,

на тихий шепіт перетерся крик,

хтось чорний-чорний ніби мною водить,

я ж припроваджуватися не звик.

Мов лялечка, прозорою сльозою,

своєю тінню, власним небуттям

я відчуваю власну смерть – живою,

як і загибель – самовороттям.

10.3.

* * *

Миттєве й вічне – то одне і те ж.

Коли ти весь, неначе кулька болю,

ані пережидаєш цю недолю,

ані до себе смерти не зовеш.

Як на твоїх очах твоя планета

подаленіла й зникла на очах!

Як наростає біль! В