Читати книгу - "Лист до короля"

не вийде, не втримаєш, — бурмотів Ярро,

— я заважкий.

— Вийде! Мусить вийти!

— Ні, — простогнав Ярро, — я не розчеплю рук.

Тіурі почав побоюватися, що в нього й направду нічого не вийде: Ярро був важкий, а хлопцеві й самому не було за що зачепитися на вузькому, нерівному краю. Та він сказав:

— Вийде, якщо допоможеш. Спробуй намацати ногою камінь і спертися на нього.

Ярро зашкріб ногами по скелі, шукаючи опору.

— Ні, — вимовив він безнадійно. — Не можу. Мені кінець.

Ярро не наважувався відпустити гілку і ще дужче вчепився в дерево, хоча й було зрозуміло, що довго так він не втримається. Тіурі гарячково шукав вихід. Раптом майнула думка: «Мотузка! Якби в мене була мотузка. О, чекай...»

Хлопець розшморгнув мотузку, якою був підперезаний, але тут-таки збагнув, що це навряд чи допоможе: та була короткою і, схоже, старою... Раптом обірветься.

— Я падаю, — простогнав Ярро.

— Ні, — заперечив Тіурі, — тримайся, тримайся міцніш. іще трішки. Я щось придумаю. — Він трохи поміркував і вигукнув: — Придумав!

Раптом він щось побачив! Уздовж скелі на протилежному боці ущелини тягнувся широкий виступ, десь футів на п’ять нижче верхнього краю. Якщо стати на цей виступ.

— Тримайся міцніш, — повторив він. — Я йду тобі на допомогу.

Тіурі мав перестрибнути через ущелину, але спершу треба було подолати страх. Юнак скинув рясу, аби ніщо не перешкоджало, і стрибнув. Потім, тримаючись руками за край кручі, спустився, став на виступ, повернувся спиною до скелі і поглянув на Ярро, що висів навпроти.

— Ще трохи, — сказав він, — я йду!

З витягнутими руками Тіурі просувався вперед. Він намагався не дивитися вниз. Юнак уперся долонями в протилежну стіну ущелини і став ніби мостом, що з’єднує два боки. Він обережно підсунувся до Ярро.

— Ну от, Ярро, я вже тут. Ставай мені на плечі, я буду тобі опорою.

Ярро кинув на нього дикий погляд. Тіурі підсунувся ще ближче і повторив свої слова.

— А витримаєш? — промимрив той.

— Так, якщо не робитимеш різких рухів. Ну ж бо!

— Ну ж бо, — повторив Ярро.

Він зашкріб ногами, деревце, на якому він висів, загрозливо затріщало. Тіурі відчув одну ногу на плечі, а потім другу — на руці, та, зіслизнувши, знову стала на місце. Тіурі стояв, зціпивши зуби: нога Ярро впиралася саме в поранену руку, завдаючи нестерпного болю. Це було схоже на жахливий сон! Але врешті-решт, звиваючись усім тілом, Ярро таки видряпався на скелю.

— Тепер витягни мене, — попросив Тіурі.

Але Ярро, важко відсапуючись, сидів на стежці і, здається, не чув його.

Тіурі трохи відштовхнувся від стіни і став просто на виступ. Навіть не усвідомлюючи, як це йому вдалося, юнак зумів вилізти нагору і знову перестрибнув через розщелину. Тремтячи від напруги, він опустився на землю поруч з Ярро, який, схоже, ще не оговтався від пережитого потрясіння.

Якийсь час вони мовчки сиділи поруч.

Першим отямився Тіурі. Він підвівся й натягнув рясу, гадаючи, чи помітив Ярро його кольчугу. Але той начебто нічого й не зрозумів.

— Ходімо, — сказав Тіурі, зав’язуючи на поясі мотузку.

Ярро сидів з понуро похиленою головою:

— Йдемо далі? Зачекай трохи.

Тіурі теж хотів би ще трохи посидіти, але внутрішній голос підказував, що їм ліпше продовжувати свій шлях.

— Ну ходімо ж бо, — повторив він, — а відпочинемо пізніше, коли проминемо ущелину.

Ярро подивився на нього своїми дивними, пронизливими очима. Тіурі ніяк не міг збагнути, що так крилося у виразі його обличчя.

— Ти врятував мені життя, — прошепотів він.

Тіурі промовчав.

— Ходімо, — знову сказав він. — Ми підемо дуже повільно й обережно.

Ярро завовтузився, намагаючись стати на ноги.

— Ти врятував мені життя, — повторив він, цього разу голосніше.

— А що — треба було дозволити тобі гепнутися додолу? — відказав Тіурі з удаваною легковажністю. — Могло ж статися й навпаки.

Та раптом він замовк, шокований поглядом Ярро.

Тепер той, підвівшись, коротко пробурмотів:

— Тоді ходімо.

З цими словами Ярро розвернувся й посунув уперед. Здивований Тіурі рушив за ним. Він ніяк не міг забути останнього погляду Ярро. Що прочитав він у його очах? Переляк, здивування, вдячність?.. Ні, було щось, що перекривало все це — оскаженіння! Чи він помиляється? Чого б то Ярро мав гніватися на нього?

2. Відлюдник

Стежина привела подорожніх нагору, до водоспаду, й далі вилась уздовж самісінького берега Блакитної річки, що тепер перетворилася на бурхливий вузький потік з грядою кам’яних порогів. Перепочивши, подорожні рушили далі. Дорога стала значно приємнішою: стежка звивалася між пагорбів та низин, крізь соснові ліси та зелені луки.

Говорили мало. Сонце припікало, обидва стомилися. У Тіурі на додачу заболіла рука, кольчуга та ряса заважали ході. Навряд чи це найкращий одяг, щоб долати гори. Протягом дня Тіурі помітив, що поведінка Ярро після падіння в ущелину разюче змінилася. Він став мовчазним та похмурим.

«Дивак, — думав Тіурі. — Він, власне, не зобов’язаний дякувати, але й такого я теж не очікував. Мабуть, він іще в шоці від переляку. Імовірно, став самим собою; а втім, таким він мені подобається більше».

Десь по обіді Тіурі помітив попереду, на схилі, хижу. За нею прямовисною стіною стриміла висока темна скеля, а над скелею височіли засніжені вершини гір.

— Поглянь-но, — мовив він до Ярро, це, певно, хижа Менауреса.

Ярро щось нерозбірливо промимрив. Але Тіурі відчув приплив бадьорості, немов кінь, що відчув близькість домівки. Вони йшли вперед. Час від часу хижа ховалася за поворотом. Раптом вони почули мелодію... легку, тонку, співзвучну казковим соснам, сонцю й духмяним травам на гірських луках.

На невеличкій галявині біля стежини сидів хлопчик і грав на флейті. Поруч із ним випасалася чорно-біла вівця. Не перериваючи гри, хлопчина з цікавістю спостерігав за ними.

— Добридень! — привітався Тіурі.

— День добрий! — хлопчик опустив флейту й усміхнувся.

— Чи далеко до джерела? — спитав Тіурі.

— Одразу на повороті й побачите. Ви, звісно, до Ме-науреса?

— Так, — кивнув Тіурі.

— Відкіля?

— Зі сходу.

— Ну, я одразу збагнув: бачив, як ви підходили. -хлопчик знову з цікавістю поглянув на них.

Тіурі хлопчина сподобався, про себе він назвав його Смаглявий. Одягу на ньому було небагато, обличчя й руки вкривала золотиста засмага; пряме, коротко