Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

23.1 Підтримка Андрія

Я сиджу на кухні, втупившись у розбиту склянку, ніби в ній є відповідь на все, що сталося. Серце гупає в грудях, а сльози вже висохли, залишивши після себе важкість.

В голові крутиться один і той самий момент — його розгублений і злий погляд, його слова, що прорізали мене наскрізь. Я не знаю, куди він пішов, чи повернеться сьогодні взагалі.

Годинник на стіні тихо цокає, нагадуючи, як повільно тягнеться цей вечір. Я намагаюся змусити себе рухатися — встаю, збираю уламки скла, мию руки, але всередині порожнеча.

Зрештою, просто опускаюся на стілець і стискаю в руках телефон. Хочу написати йому, подзвонити, але не знаю, чи він хоче мене чути.

Я довго дивлюся на екран телефона, перш ніж наважуюся натиснути кнопку виклику. Гудки тягнуться нескінченно, але відповіді немає. Серце стискається ще дужче.

Я набираю ще раз — знову тиша. Він не бере слухавку.

Кладу телефон на стіл і прикриваю обличчя руками. Що робити? Чи він повернеться? Чи хоча б дасть мені шанс пояснити?

Я відчуваю, як по щоці котиться одна-єдина пізня сльоза. Потім підводжу голову, зітхаю і дивлюся на темне вікно.

— Олег… — шепочу в порожнечу, хоча знаю, що мене ніхто не чує.

Йду у спальню, але заснути не можу. Лежу в темряві, втупившись у стелю. Сон не йде, думки безупинно кружляють у голові. Куди він пішов? Чи повернеться? Чи дасть мені шанс пояснити?

Раптом у тиші розривається телефонний дзвінок. Я підскакую, серце гупає в грудях. Швидко хапаю телефон, сподіваючись побачити знайоме ім'я на екрані.

Але це не Олег.

Я вагаюся, чи відповідати, але все ж проводжу пальцем по екрану.

— Андрію… — голос тремтить, я намагаюся стримати сльози.

— Настю, що сталося? Олег з’явився в мене п’яний, злий як чорт, але нічого не пояснив. Тільки сказав, що не хоче повертатися додому.

Я заплющую очі, вдихаю. Як пояснити, якщо сама ще до кінця не розумію?

— Це якесь непорозуміння… Він думає, що я… — голос зривається, — що я йому зрадила.

— Що? — здивовано перепитує Андрій. — Це ж нісенітниця!

— Я знаю! Але він бачив фото…

На іншому кінці дроту коротка тиша.

Я міцніше стискаю телефон у руках, намагаючись зібратися з думками.

— Андрію… — мій голос тремтить. — Це довга історія… Олег побачив мене з якимось незнайомцем на вулиці… Той чоловік просто… просто мене поцілував, я навіть не зрозуміла, що сталося.

— Що?! — Андрій звучить приголомшено. — І він подумав, що ти…

— Так, — зітхаю, витираючи сльози. — Я не встигла нічого пояснити. Він розлютився, розбив склянку і пішов. А тепер… він у тебе.

— Так. І він п'яний в дим, — Андрій сердито видихає. — Чорт, я такого ще не бачив.

Мені стискає груди від тривоги.

— Андрію… Будь ласка, не залишай його самого. Я… Я не знаю, що робити.

— Я зараз приїду, — рішуче каже Андрій.

— Ні… Не треба, — я заперечливо хитаю головою, хоча він цього не бачить. — Це не вирішить проблему.

— Ти не повинна бути зараз одна, Настю, — м’яко, але наполегливо говорить він. — Просто скажи «так».

Я мовчу, стиснувши телефон у руці. Всередині все змішалося — образа, страх, злість, але найбільше болю.

— Настю, — Андрій говорить тихо, але твердо. — Я зараз постараюся вкласти брата спати, а потім приїду. Ти ж не проти?

Я знову мовчу, тому що не знаю, що сказати. Проти? Ніби й ні. Але й не знаю, чи хочу цього.

— Добре, — нарешті видавлюю.

— Чекай мене.

Зв’язок обривається, а я сиджу на краю ліжка, не в змозі ні рухатися, ні навіть розплакатися.

Через годину я чую, як за дверима лунає тихий стук. Серце стискається, але я швидко йду відчиняти.

Андрій стоїть на порозі, у джинсах і чорній куртці, його волосся трохи розтріпане, а в очах — стурбованість.

— Ти як? — питає він, уважно мене оглядаючи.

— Не знаю, — чесно відповідаю, відступаючи назад, щоб впустити його.

Андрій заходить, знімає куртку і кидає її на стілець.

Андрій зітхає і проходить на кухню, жестом запрошуючи мене сісти.

Його погляд зупиняється на розбитій склянці, яку я так і не прибрала.

— Він розізлився… — кажу я тихо.

— Розкажи все з самого початку, — говорить він м'яко.

Я сиджу навпроти Андрія, стискаючи в руках серветку, і розповідаю все, що сталося. Голос тремтить, сльози котяться по щоках, але я не можу зупинитися.

— Я… я навіть не знаю, як це сталося, — шепочу я, витираючи мокре обличчя. — Той чоловік просто з'явився нізвідки, сказав щось дивне… і раптом поцілував мене. Я одразу його відштовхнула! Я навіть не знаю, хто він!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍