Читати книгу - "Останній ельф"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 77
Перейти на сторінку:
не знайдеться тут щось з одягу для тебе.

— Це ж не буде крадіжка?

— Ні, — драконів голос став зовсім лагідний. — Точно ні. Ти просто візьмеш те, що нікому більше не знадобиться.

Юний ельф знов обійшов селище, заходячи до кожної хати. Усе було спалене та зруйноване. У найбільшій із хат він знайшов поламаний іграшковий кораблик та ляльку-мотанку. Він забрав ці іграшки із собою — і вони знову вкололи його серце голкою суму. Зненацька з туману перед ним вималювалося щось велике й біле. То був великий, старий-престарий пес, геть схудлий і змарнілий. Досі він сидів нишком десь в очеретах, може, налякавшись дракона, але тепер зумів зіп’ястися на ноги й пошкандибав до ельфа, ледь помітно помахуючи хвостом. Його очі заслонила біла поволока сліпоти, але нюх був іще добрий.

— Вірний! — вигукнув Йорш. — Вірний! Вірний! Вірний! То їхній пес! Ну, тобто Монсера та Сайри! Вірний! Вірний! Вірний!

Пес теж його впізнав. Йорш став навколішки й обняв Вірного за шию, вкриту брудною сірою шерстю в ковтунах. Собака радісно лизав язиком його обличчя. Торкнувшись рукою голови тварини, Йорш відчув, як свідомість заповнюють невиразні й плутані собачі спогади: крики, різкі запахи, вогонь, страх. Собака пам’ятав, як серед палаючого селища його вдарив копитом чийсь кінь, зламавши йому пару ребер. А далі були інші спогади, інші запахи: голод, самотність, туга, довгі дні, протягом яких він воював із червами за старі мертві туші й усе надіявся, що хтось таки повернеться. І от хтось повернувся. Його варта скінчилася. Він передає те, що сторожував, до рук хазяїна. Йорш прийшов, дім більше не порожній і, у певному сенсі, усе стало на свої місця. Тепер повернуться колишні запахи: сухих яблук, печених куріпок… Приємні запахи людей, яких любиш. На якусь мить Йорш розгледів у спогадах собаки образ жінки та мисливця — і ще на мить — туманний образ дівчинки, тієї самої, що бавилася корабликом та лялькою.

Обійми були довгі-предовгі. Йорш нахилився й обхопив собаку за шию. Він відчув у ньому невимовну втому: тепер, коли його варта закінчилася, той хотів тільки одного — відпочити. Йорш чув, як дихання собаки ставало дедалі повільнішим, аж поки зовсім не зупинилося. Він чув, як уповільнюється й слабне биття його серця — удар, удар, ще удар — востаннє. От і все. Ельф довго й непорушно сидів навколішки біля собаки, обхопивши його руками й відчуваючи, як останнє тепло покидає тіло, і як починають заклякати його м’язи. Він не намагався зупинити неминуче, але довго чекав, перш ніж розімкнути обійми. Тепер Йорш не мав сумніву: Монсер та Сайра жили тут, у цьому селищі, у домі, де він знайшов іграшки. З ними, мабуть, трапилося щось жахливе. І тепер потреба знайти їх стала ще нагальнішою.

Йорш підвівся, востаннє погладивши собаку по голові, а тоді поховав його в ямі, яку Ерброу вирив на піщаному березі кількома помахами хвоста. Після цього він знову заходився, тепер уже поквапно, навіть гарячково, шукати собі одяг, потрібний для зустрічі зі світом людей.

Він уже готовий був змиритися з невдачею, коли зненацька доля йому всміхнулася: у найдальшій з хат він натрапив на стару скриню, заховану під уламками кам’яних сходів, які й уберегли її від полум’я. То була невеличка ошатна скриня з горіхового дерева. Залізний замок з різьбленим квітчастим візерунком був замкнений, але дракон розв’язав цю проблему одним ударом свого пазура. Усередині лежало довге вбрання з білого лляного полотна, рясно гаптоване дрібненькими квіточками. Мабуть, щоб вишити його, знадобилися роки праці. Навколо шиї та на рукавах були білі смужки тканини з дірчастим візерунком, які дракон назвав «мереживом». А спереду трохи нижче від грудей була гаптована літера «М».

Дракон пригадав, що серед людей, здається, не прийнято, щоб чоловіки одягали таке-от довге біле вбрання з вишивкою та мереживом, і що навіть жінки вдягають його лише один раз у житті, а саме, коли виходять заміж, — але ця обставина здалася йому не надто важливою, і він вирішив промовчати. Дракони народжуються голими й такими лишаються аж до кінця життя. Складні людські звичаї, пов’язані з одягом, зберігалися десь у надрах його пам’яті, але тільки як пусті цяцянки, дивні й сумнівні традиції. Обговорювати їх він не бачив сенсу.

Розділ одинадцятий

Робі не вміла читати. Звісно, було б неправдою, що вміння читати перебувало під забороною. Тракарна та Страмаццо, наприклад, уміли. З надзвичайною поважністю, ба навіть пихою, наприндившись, мов ті індики, читали вони рідкісні депеші, що їх приносили гінці з Даліґара. А проте всім тим, хто не мав справ із Суддею-управителем, уміти читати, скажімо так, не рекомендувалося. Точніше, рекомендувалося не вміти: то було б з їхнього боку вельми підозріле вміння. В Арстріді, селищі, де народилася Робі, дехто таки знав грамоту. Там існувало навіть щось на кшталт школи. Арстрід — то просто чарівне селище, буквально зусібіч оточене різноманітною їжею: з одного боку — річка з фореллю, з іншого — яблуневий сад. Коло хат були городи з яриною та двори з курми, а за селом — лука, де паслися корови, постачальниці молока та масла.

Коли не треба було ловити рибу, збирати яблука, доїти корів чи лагодити огорожі, — тобто зо два рази на рік, — сільський староста скликав усю дітвору й пробував, без жодної методики, навчити їх абетки — а це й було все, що він знав з науки грамоти. Уроки супроводжувалися кумедними гримасами старости й гучним реготом учнів і тривали доти, доки матері цих учнів не приходили по свої чада, щоб послати їх доїти корів або збирати яблука. Або вудити рибу. Або розкладати виноград на решітках для сушіння, щоб мати на зимові свята родзинки до медівників.

Абетки старосту навчив один загадковий персонаж з невимовним ім’ям, який побував у Арстріді за багато років до народження Робі й залишив по собі легендарний коптильний казан.

З тих кумедних уроків Робі запам’ятала хіба що літери власного імені: Р, О, Б, І.

Р — як у слові «ружа», троянда. Пелюстки ружі можна вмочати в мед, і вони перетворюються на вишукані солодощі.

О — як «окіст». Останній окіст у житті Робі їла за день до того, як у селі, наче хижі вовки з лісу, з’явилися вояки з Даліґара, що під приводом недоплачених податків почали вимагати віддати їм усе, що люди мали й чого не мали. То було минулого літа. А наступної зими село спалили, а її батьків заарештували. Ба

1 ... 44 45 46 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній ельф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній ельф"